Глава 17. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

14 березня 20хх року

Ми з Гаєм, нашим незмінним кадетом Клодом Енрі та жменькою вчених з «ІГАНА» сиділи в бібліотеці організації, обклавшись численними талмудами. Вже котру годину ми вивчали символи таємничої фантомної печатки, яку нам пощастило побачити вчора, і яка повернула талан знову в нашу сторону. Приховавши співробітництво з сімейством Дюбуа та підправивши деякі факти, я доповів батькові про знайдені нами приховані пентаграми. Пояснивши знахідку своєю чуттєвістю до магії, мені вдалося уникнути будь-яких підозр. Єдине, чим старий залишився незадоволений, це фактом, що мені начебто довелось вдатись до магії (і порізане передпліччя було тому доказом) задля їхнього виявлення, що в нашій конторі не заохочувалось, якщо ти не спеціально зареєстрований екстрасенс. Оскільки «моє» відкриття допомогло зрушити розслідування з мертвої точки, то мені пробачили це маленьке порушення. Головне, що керівництво залишилось задоволеним, і нам вибачили всі наші нещодавні хиби.

Радіючи, що отримали ще один шанс, ми пристали до роботи з ще більшим завзяттям. Принаймні тепер ми бачили, в якому напрямку нам варто рухатись: вивчити печатку, вирахувати її виконавця, знайти спосіб її нейтралізувати та спіймати гівнюка, який це влаштував. Звісно, було легше сказати, ніж зробити, але навіть це було краще, ніж нічого. Кілька штатних екстрасенсів та вчених-окультистів допомагали нам в цьому. Справа просувалась повільно, але просувалась, що було набагато краще, ніж у лінгвістів, які мали дослідити запис розмови мадемуазель Дюбуа з її ріднею, зроблений в морзі. Поки мені сказали, що мова, якою вони розмовляли, віддалено нагадувала класичну латину з домішками невідомих діалектів, або чогось в цьому роді, які приводили мовознавців в повне замішання. Сказавши, що ще не стикались ні з чим подібним, вони продовжували працювати. Я їх не квапив і терпляче чекав на результат тим паче, що дослідження проводилось потайки від решти контори. Якщо хтось з агентів дізнається про цей запис, це викличе масу неприємних питань, і моє співробітництво з відьмою випливе на поверхню.

Єдиною ложкою дьогтю в нашій діжці меду було таємниче зникнення сфотографованої печатки з телефона Гая. Найцікавіше, що фото залишилось, але на ньому відображався лише товстий пухкий килим і більше нічого. Пентаграми наче не було там зовсім.

– Чорти б взяли цю магію, - лаявся мій напарник, роздосадуваний, що не вдалося понтанутися таким чином, і нам доводилось вдовольнятись тими нарисами, що я зробив нашвидкуруч. – Але ж вона точно там була!

– Це магія, мій друже, не завжди можна відбити її на плівці. Для цього потрібний спеціальний чутливий фотоапарат, а не мобільний телефон, - я стомлено потер очі, гортаючи черговий пильний том окультної символіки. – Деякі з цих знаків схожі на руни, але я не можу знайти їх в книзі.

– Це гальдрастафи, - пояснив наш ведучий окультист месьє Бошан. З легкою сивиною в каштановому волоссі, охайною борідкою та в твідовому костюмі він мав вигляд солідний та зібраний. Його головною діяльністю було викладання історії та фольклору в Сорбонні. За свою наукову кар’єру він написав багато статей та кілька монографій. Робота в університеті зовсім не заважала йому бути повноцінним членом «ІГАНА» та консультувати нас у випадках, як цей.

– Гальдра…що? – перепитав Гай, який завжди був людиною справи, і глибоке копання в першоджерелах і документах не було його сильною стороною.

– Гальдрастафи – це зв’язані руни, тобто їхнє комбіноване написання, іноді дуже стилізоване. Щоб досягти потрібного ефекту від заклинання, чаклун просо брав кілька рун зі слушним змістом та поєднував їх воєдино, тим самим шифруючи магію, яка в нього вкладалась. Складність прочитання гальдрастафів полягає в тому, що вони створювались або, як ми можемо бачити, донині створюються індивідуально під потреби конкретного заклинателя, і часом важко визначити, які саме руни він використовував для кожного символу. На жаль, ваш художній талант, Ренаре, робить цю задачу ще складнішою.

Слухаючи неквапливе пояснення месьє Бошара, я знову відчув себе учнем, якого до того ж в присутності класу сварить вчитель. Мені стало ніяково, захотілось опустити очі й вибачитись. Вочевидь, вчитель – це не професія, а стан душі, або скоріше діагноз.

– Так, фотографія зараз була б дуже доречна, - підтакнув кадет, за що отримав від мене несхвальний погляд.

– От і я про те ж, - підтримав його Гай.

– Ну, пробачте мені дупорукому. Наступного разу я буду краще старатися, - в моєму голосі прозвучало більше незадоволення, ніж я хотів в нього вкласти.

– Наступного разу ми візьмемо необхідну оптику, - Гай втомлено потягнувся та встав з-за столу. – Гаразд, вже пів на першу і мені час додому. Засидівся я тут з вами. Може я подзвоню Люсі, і ти з нею поговориш в доказ того, що я дійсно на роботі, а не з повією в борделі?

– Якщо треба, ми всі з нею поговоримо, щоб вона не думала, що я тебе прикриваю. Хоча вона цілком може подумати, що в нас груповий похід до борделю.

– І це друг називається. Дякую, заспокоїв, - Гай намагався влізти у свій вічно пом’ятий плащ, поки ми йшли до виходу.

В цей час в бібліотеку забіг черговий. Побачивши нас, на його обличчі проступило полегшення, що він застав нас тут.

– Термінове повідомлення, - прокричав він. – Департамент поліції в Сена-Сен-Дені щойно повідомив, що було скоєне ще одне вбивство, обставини якого збігаються з тими, які ми зараз розслідуємо. Наша людина зараз знаходиться там, ось адреса.