Глава 16. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

13.03

Сьогодні я йшла до школи з твердим наміром показати плоди своєї праці Вернеру. Хоч мені й неприємно було усвідомлювати себе на побігеньках у демона, але нічого іншого мені поки не залишалось. Головне, аби він бачив, що я дійсно щось роблю для виправдання його відносно чесного імені.

– Треба поговорити, - я виловила Жерома на перерві до того, як до нас доєдналась Марі.

– Про що? – здивувався хлопець у своїй звичайній безтурботній манері.

– Та не з тобою, а з вами, - уточнила я, роблячи багатозначний вираз обличчя. В ту мить я почувалась більш ніж безглуздо. Таке спілкування починала зводити мене з розуму, але головне, що адресат все зрозумів правильно. Я побачила, як навколо Жерома з’явився силует демона. Вираз обличчя, погляд і навіть постава хлопця одразу змінились, наче переді мною стояла зовсім інша людина. Проте так воно й було.

– Так про що ж? – сказав Вернер, поправляючи надто недбалий одяг мого друга, наче від цього він матиме кращий вигляд.

– Мені є, що вам показати, тільки не тут, - говорити про потойбічні справи у всіх на виду я не збиралась.

– Результати? Нарешті. Прошу сюди, - демон привів мене в підсобку, де ще вчора розіграв драму з Лілі. До речі, в ліцеї я її ще не бачила. Сподіваюсь, з нею все було в порядку. Легке коливання магії вказало на створення бар’єра.

– Невже вам так сподобалось це місце? – спитала я, оглядаючи швабри, відра та інший мотлох звалений в безладі.

– Краще без сарказму, леді Пендрагон. Поговоримо про справу, - сьогодні Вернер не збирався втрачати незворушність.

Я показала йому кристал зі зразком чорної магії. Звісно, не розумно було показувати доказ головному підозрюваному. Аби виправдати себе, він міг наговорити що завгодно, але все ж таки мені здавалось, що це була не його магія. Зараз в безпосередній близькості до нього я мала чудову можливість в цьому впевнитись. Поки демон уважно вивчав кристал, я задіяла магічне сприйняття та протягнула до нього вусики своєї уваги, поринаючи в його енергетику, всотуючи її кожною порою, порівнюючи її зі зразком. Вони обидві були чорні, липкі та неймовірно відразливі, але ледь помітно відрізнялись, наче я дивилась на два відтінки одного кольору, дуже схожих, дуже близьких, але різних, наче темно-синій та ультрамаринові кольори.

– Як ви вже могли переконатись, леді Пендрагон, це не моя магія, - байдуже сказав Вернер, все ще крутячи кристал в руках. Звісно ж, він помітив, що я його вивчала, хоча мене це зовсім не бентежило. А що він від мене очікував, врешті-решт.

– Можете визначити, кому вона належить? – спитала я з надією. Якщо містер Вернер впізнає власника цього сувеніру, то ми зможемо його викликати та дізнатись, хто нацьковував його на людей.

– На жаль, ні. Слід дуже слабкий. До того ж я не підтримую знайомство з усіма демонами в пеклі, - на його обличчі з’явилось непідробне, як мені здалось, розчарування. – Шукайте краще, леді. Це у ваших інтересах.

– Що, так кортить з ним поквитатись? – здивувалась я, помітивши сталевий блиск в зазвичай спокійно-байдужих очах демона.

– Ця мразота підставила мене, вбивши Жизель. Звісно, мені доведеться звести з ним рахунок.

– Ви говорите так, наче зовсім її не кохали, - докоряла я містера Вернера. Як жінку мене зачіпало те, що він злився не через те, що його колишня кохана, гаразд, коханка, була по-звірячому вбита, а через те, що її вбивство повісили на нього. Бездушна тварюка, не інакше!

– Я демон і не зовсім розумію, що є кохання, - відповів він наче саме собою зрозуміле, - але Жизель була моя, а я терпіти не можу, коли хтось сміє відбирати мою власність. Хто б це не був, він за це поплатиться. І хоча я не вважаю себе тварюкою, але душі справді не маю. Це всім добре відомий факт.

– Читати чужі думки негарно, - насупилась я.

– Тоді не варто ними розкидатись направо й наліво, що ви постійно робите, хоча й знаєте про телепатичну безпеку, - відповів він. І не посперечаєшся, мій прорахунок.

– Сьогодні я буду оглядати місця злочинів. Можливо, там мені вдасться щось дізнатись, - я поквапилась перевести тему в інше річище.

– Раджу вам поквапитись, леді. Це тіло довго не протягне, - Вернер повернув мені кристал та вийшов з підсобки, залишивши мене саму розбиратись з усіма проблемами.

Втома лавиною накотилась на мене. Надто багато всього трапилось за короткий проміжок часу. Хвилювання останніх днів сильно мене вимотали. Плюс давались в знаки дві безсонні ночі підряд. Замість того, щоб висипатись після нічного патрулювання, я всю ніч не стулила очей. По-перше, мене турбувала сілкі, яка, як і погрожувала Агнія, спала в моїй кімнаті на надувному матраці, який ми поклали поряд з ліжком. Всю ніч вона пролежала на ньому, згорнувшись в клубочок та тихо схлипуючи. Що, враховуючи все пережите, було не дивно. Коли я спробувала її втішити, це викликало зовсім протилежний ефект. Від однієї думки, що вона могла мені заважати, нещасну фейрі пройняв жах. Вона почала просити вибачення ледь не на колінах та ридати ще сильніше. Мені ледве вдалося її заспокоїти, але пів ночі як не бувало.

Якщо до присутності сілкі я ще могла так-сяк звикнути, то до видінь, що в мене виникали, ні. Варто мені було заплющити очі, як в мозку спливали картинки з морга. Скривавлені, скалічені тіла та все таке. Скажімо так, якщо завдяки адреналіну та присутності родини я пережила огляд трупів нормально, то тепер мене наздогнало. Через один лише спомин про це мені ставало погано. Плюс я старалась усвідомити все, що волею демона дізналась про Лілі та Жерома. Пристрасті були такі, що хоч бразильський серіал знімай. І як мені було тепер до всього цього ставитись? Промучившись до світанку в душевних та моральних муках, я вирішила, що не варто лізти не в своє діло, тим паче, що я нічого не могла з цим зробити. Не здавати ж мені було Лілі поліції? Я її не любила, але ж не настільки. До того ж це потягнуло б за собою Жерома, а я цього не хотіла. Кращим рішенням, мабуть, було залишити поки все як є. Хоча усвідомлення, що Лілі здатна на вбивство, наганяло на мене жах.