Глава 15. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

13 березня 20хх року

Сьогодні передбачався черговий спекотний день, не в плані погоди, а в плані подій. Ще вчора, виходячи з моргу, відьма вмовила мене супроводжувати її на місця злочинів. Можливо, там вона зможе знайти які-небудь підказки по цій справі, побачити те, що недоступне для нас, звичайних смертних. Ця пропозиція викликала небувалий протест як з боку її родини, так і з боку Гая. Ми ледь знову не посварились, але відьма, тобто мадемуазель Дюбуа, не стала нікого слухати, заявивши, що за необхідності піде туди сама. Пообіцявши подзвонити після обіду, я поквапився піти геть, залишивши її саму розбиратися з обуреними родичами.

Думка про сьогоднішню справу не давала спокійно спати не тільки мені, але й Гаю, який вже спозаранку очікував на мене під дверима кімнати, щоб, не приведи Господь, не пропустити цей захопливий захід. Хоча мені й вдалося вмовити мого насупленого колегу не видавати начальству нашу маленьку магічну авантюру, але від цього його погляд не ставав менш важким. Одним словом, Гай був більш насуплений та підозрілий, ніж зазвичай.

Перш ніж розпочати наш ризиковий захід, ми з ранку мали розібратись ще з однією справою. Напередодні нам подзвонила мадам Рулен зі скаргами на полтергейст, який нещодавно з’явився в її будинку. Оскільки, за словами мого старигана, ми все одно нічим корисним не займались, то досліджувати цей випадок випало нам з Гаєм. Доволі принизливо для нас, оскільки такими справами зазвичай займаються молодші співробітники. Проте ми були не в тому становищі, щоб сперечатись з рішенням керівництва. Прихопивши з собою юного Енрі, аби кадет набирався досвіду, ми попрямували за виданою нам адресою.

 В невеличкій квартирці в одному зі старих районів міста нас зустріла охайного вигляду похила жінка. Всадивши нас на диван у вітальні та пригостивши чаєм, господиня почала жалітися на неприємності, що на неї звилися. З охайно зібраним сивим волоссям та у квітчастому фартуху мадам Рулен справляла враження зразкової милої бабусі. Перед нами на тарілочці лежало свіжоспечене домашнє печиво, розповсюджуючи аромат ванілі по всій квартирі. На столику біля вікна стояв кошик з якимось рукоділлям. На підвіконні буйним цвітом квітла герань. Ідеалістичну картину псували тільки обвуглені шпалери в кутку та розбите скло в серванті.

– Тож, мадам Рулен, коли ви кажете, це у вас з’явилось? – спитав я, попередньо увімкнувши диктофон.

– Приблизно тиждень тому, - відповіла жінка з легким тремтінням в голосі. – Спочатку я думала, що мені здається. То половиця рипне, то двері самі зачиняться. Я спочатку грішила на старий будинок, на протяги. Але потім почали рухатись речі. Спочатку я просто знаходила їх не там, де залишила. Ну, буває, залишила та й забула. Вік, все ж таки. А потім це стало відбуватись просто в мене на очах. Посуд сам почав падати та битися, стільці відсуватися. Потім самі собою спалахнули шпалери, насилу зуміла загасити. А зовсім нещодавно, ніж…сам…злетів та увіп’явся в одвірок просто поряд зі мною…

– Заспокойтеся, мадам Рулен, ми спробуємо з усім розібратися, - я старався втішити господиню, помітивши, як тремтіли її руки. Якщо грюкаючі двері можна було списати на протяги, спалахуючі шпалери – на несправну проводку, зникаючі речі – на неуважність, то літаючі ножі пояснити вкрай важко.

– Що ж, до справи, - наказав Гай, допиваючи чай. – Нумо, кадете, відкривай свою валізу.

Слухаючись наказу, юний Енрі почав ритися в нашому стандартному «джентльменському наборові», який ми не забули прихопити з собою. Зіштовхуючись з таким явищем, як полтергейст, нашим головним завданням був збір даних, такий самий, який ми проводили в крамниці демона. Якщо гамірний дух ніяк себе не проявляв, то агенти могли залишатись на чергування, або встановлювали в приміщенні камери, щоб засвідчити аномалію. Потім до справи долучались наші медіуми, екстрасенси та екзорцисти, щоб за можливості його вигнати, рідше встановити контакт. Особливо ефективно це було, якщо в ролі полтергейста виступали неупокоєні душі. В будь-якому разі, проведення замірів – справа не хитра, тому я повністю залишив її на нашого кадета. Хай набирається досвіду під суворим курівництвом Гая.

Поки мої колеги бігали з приладами по всій квартирі, ми з мадам Рулен продовжували пити чай та мило бесідувати.

– Скажіть, мадам Рулен, ви живете самі? – поцікавився я.

– З того часу, як помер чоловік. Вже п’ять років, - відповіла старенька, одразу посумнішав.

Я відчув докір сумління, але продовжував розпитувати:

– На здоров’я не жалієтесь?

– Про яке здоров’я може йти мова в мої літа? Все як у всіх: тиск скаче, голова іноді паморочиться, суглоби ломить, і спина повсякчас ниє. Радикуліт просто замучив. Ось, певно, й все. Основна хвороба – це старість, - жалілась бабуся.

– Ну що ви, мадам Рулен, ви все ще дівчина що треба, - спробував я її підбадьорити.

– Ну що ви, що ви, - усміхнулась вона, наливаючи мені ще чаю.

– Скажіть, а серед ваших найближчих сусідів немає часом важко хворих, ну там, лежачих, наприклад, за ким потрібен постійний догляд, хто не може сам пересуватись?

– Ні, наскільки я знаю, немає. Невже це важливо? – здивувалась старенька.

– Так, це необхідно для розслідування, - підтвердив я.

Річ у тім, що ми, дослідники паранормального, поділяли таке явище як полтергейст на три категорії. Перша, це безпосередньо сам гамірний дух, надприродна істота, походження якої так і не вдалося визначити. З ним працювати було найскладніше. Сюди ж ми відносили й інших потойбічних сутностей на кшталт чортів або мілких демонів, які часто зустрічалися в колишніх оселях відьом, а також домовиків, фей та іншу чарівну братію, що зустрічалась значно рідше. В будь-якому разі, вся ця нечисть успішно виганялася обрядом екзорцизму. Другий тип, це неупокоєні душі, які чимось розгнівані на живих. З цими панами ми справлялися за допомогою обряду відспівування та заупокійної меси. Третій тип, найнезвичайніший. Не так давно було доведено, що іноді полтергейст створює сама людина. Це згусток негативних емоцій та думок, які людина відчувала під час стресу та сильних переживань. Ніхто не міг пояснити, чому так відбувалося, але факт залишався фактом. Такі «дива» часто фіксувалися в будинках у хворих або фізично обмежених людей. Одного разу подібний випадок трапився в домівці, де проживав хлопчик, якого покинула мати. Злість, безсилля, нереалізовані бажання іноді призводили до того, що довкола починала відбуватись усіляка чортівня. Але варто було таку людину заспокоїти, показати її психологу та освятити будинок, як все це одразу зникало. Такий випадок не стільки складний, як кропіткий, адже з винуватцем урочистості треба було довго працювати.