Глава 13. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

12 березня 20хх року

День розпочався як ніколи паскудно. Проколесивши всю ніч по Парижу та піднявши на ноги більшу частину «ІГАНА», мені так і не вдалося нічого знайти. Чи викликав хтось демона, чи ні, так і залишилось для мене таємницею. Від відьми також не було жодних звісток. Не могла ж вона мене надурити? Хоча мадемуазель Дюбуа не справляла враження людини, яка буде брехати та лицемірно використовувати інших, але від цих чаклунів усього можна очікувати. І все ж я спіймав себе на думці, що мені хотілося їй довіряти. Кримінальні зведення мовчали. Жодних таємничих вбивств, жодних трупів з перегризеними горлянками поки виявлено не було. Можливо, вона просто помилилась? Ми помилились, якщо бути більш точним. Проте день тільки розпочався, і все ще могло змінитись. Це, однак, не було достатнім виправданням для мого батька, який спозаранку не полінувався мене вилаяти через відсутність результату при залученні такої величезної кількості людей.

Після позапланового прочухана від керівництва та написання чергового звіту, ми з Гаєм та Енрі для підтримки вигляду бурхливої діяльності знову поїхали на місця злочинів. Проте це більше було схоже на веселу прогулянку, ніж на розслідування. Врешті-решт, залишивши кадета опитувати сусідів, я вирішив ще раз навідати лавку Вернера в надії знайти ще докази або підказки у нашій справі.

Провулок, в якому знаходився магазин, був повністю пустий та безлюдний. У вітрині з кольорового скла красувалась вивіска «Зачинено».

– Магазин вже два дні як зачинений, - повідомив нам спостерігач, поставлений шпигувати за всім, що відбувалось в цьому проклятому місці. – Власник так і не з’явився.

– Як раз після того випадку, коли ми його ледь не притисли, - зазначив Гай. – Отже, цьому гаду є що приховувати.

– Він же демон, звісно йому є, що приховувати, - погодився я. – Що там щодо сімейства Дюбуа?

– Інші агенти повідомляють, що жодних явних змін в їхній поведінці не спостерігається. Те, що вони вступили в контакт з демоном, помічено не було, - доповів спостерігач.

– Це не доказ, - пробурчав Гай. – За угодою ми не можемо встановити за ними повноцінне спостереження, тільки цей дитячий фарс. І якщо вони його помітять, то проблем не оберемося. Кляті монстри.

– Як на мене, ти ставишся до них надто упереджено. Бути чаклуном – ще не означає бути бісовим кодлом, - заперечив я.

– А як на мене, то це ти вже надто до них лояльний. Звідки такі зміни? – насупився Гай, буравлячи мене поглядом. 

– Нізвідки, - відмахнувся я, спіймавши себе на думці, що надмірне спілкування з відьмою не йде мені на користь. – Гаразд, якщо хазяїна немає, то подивимось, що ж він ховає в своїх коморах.

Спостерігач одразу повернувся на свій пост, а ми, прихопивши необхідне обладнання, попрямували до чорного входу в магазин. Повозившись хвилину з відмикачками, Гай з тріумфальним виглядом відчинив двері. Всередині було темно. Підсобне приміщення було без вікон та освітлювалось тьмяною лампочкою на стелі. Однак ні пилу, ні плісняви або затхлості, як зазвичай бувало в місцях такого роду, де зберігали купу старих пронафталінених речей, в ньому не було. Демон ретельно та сумлінно слідкував за збереженням свого антикварного мотлоху.

– Сигналізації немає, двері відчиняються на раз два. У демонів є хоча б найменше розуміння про збереженість свого майна? – бурчав Гай, роздивляючись критичним поглядом прабабині сервізи та потьмянілі від часу фотографії.

– Якщо враховувати, який прочухан він нам влаштував минулого разу, то логічно припустити, що демонам не потрібні сучасні охоронні системи, щоб зберегти свої речи від чужих зазіхань. Гадаю, їм більш звично було б скористуватись магією. До речі, нею тут так і фонить. Тож обережніше, - попередив я, відганяючи від себе відчуття, наче ми ходимо під дамокловим мечем.

Хоча хазяїн магазину був відсутній, це не робило його менш страшним. Зловісна тиша, яку зрідка порушували скрипи та шурхоти, змушувала кров стигнути в жилах. Мені весь час здавалось, що на нас зараз щось вистрибне. Старовинні портрети якось надто зловтішно посміхались, а порцелянові ляльки так і свердлили нас поглядом своїх бездушних скляних очей. Я розумів, що це була лише моя уява, але мурахи так і бігали по спині. Ще це відчуття магії, що витала довкола. Вона налипала на мене наче павутиння, викликаючи непереборне бажання витерти від неї обличчя та руки. Тієї миті я заздрив Гаю, який нічого з цього не відчував.

– Що ми хоча б шукаємо? – поцікавився він.

– Не знаю, щось підозріле. Записи, документи, предмети, - знизав я плечима.

– Тут весь магазин підпадає під поняття «підозріле». Не можемо ж ми його повністю конфіскувати, - обурився він. – Хоча, коли ще випаде шанс покопирсатись в речах справжнього демона.

– Це точно, - погодився я. – Хоча виглядає все, як у всіх. Не думаю, що Вернер зберігає тут якісь свої секрети. Зробімо кілька фото та заміри електромагнітних показників.

– Було б непогано познімати тут інфрачервоною камерою, - Гай почав методично клацати фотоапаратом.

– Зараз все зробимо. Не можна впустити такий рідкісний шанс дослідити таке аномальне місце, як це, - я поліз в прихоплену з собою валізу зі спеціальним обладнанням, яким часто користуються різного роду дослідники паранормального та уфологи, і наша контора в тому числі. Камера, фотоапарат з чутливими лінзами, інфрачервона камера, прилад для виміру електромагнітного поля, гігрометр, дозиметр, біолокаційні рамки та ще з десяток гаджетів – таким джентльменським набором була оснащена кожна робоча команда «ІГАНА» на випадок зустрічі з невпізнаним та його подальшого вивчення.