Глава 11. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

11 березня 20хх року

День розпочався з того, що я, Гай та Клод Енрі об’їздили всі окультні та езотеричні магазини Парижу. Ще вчора наш кадет склав список речей, які можуть знадобитись при виклику демона. Озброївшись цим переліком, ми прошерстили все місто, але без особливих результатів. Всі магазини продавали або товари для фен-шую, або бутафорські прибамбаси для тих, хто хотів пограти в магію. Звісно ж, продавці не могли пригадати, хто саме купував щось з того, що нас цікавило. 

– Це безнадійно, - бурчав Гай, відкриваючи другу пачку цигарок за сьогодні. – Всі ці магазини – повна фігня. В них немає нічого вартого.

– А ти що думав. Яка відьма буде відкривати професійний чаклунський магазин, доки ми в місті, - сказав я, сідаючи за свій улюблений столик в їдальні. – І не кури в приміщенні.

– Паскудство, - Гай невдоволено заховав сигарети назад в кишеню.

– Якщо такі магазини і є, то вони діють підпільно. Для своїх, - погодився зі мною Клод. – До того ж не обов’язково йти в спеціалізований заклад, коли майже все необхідне можна знайти в інших місцях. Свічки, тканина, крейда, пахощі продаються усюди. Зайдіть в будь-яку книгарню і ви знайдете стільки книг по магії, що погано стає. Це не кажучи про інтернет, який просто кишіть подібною інформацією, і в якому можна замовити все потрібне. Іноді звичайна сувенірна крамниця більше схожа на окультну, ніж справжня. Навіть ритуальні котли та кубки можна зробити на замовлення, або замінити на дешевший еквівалент.

– Кадет діло каже. Такими темпами будь-який прищавий підліток, що захоплюється усілякими магічними нісенітницями, може утнути подібне, - позбавлений можливості курити Гай почав нервово м’яти серветку.

– Можливо, так і є. Я не виключаю, що всі ці трагедії – результат чиєїсь невинної цікавості, забавки, щоб полоскотати нерви, поки батьків немає вдома. В такому разі вони самі можуть не знати, якого монстра випустили у світ, - мій ентузіазм остаточно зійшов нанівець. Що не кажи, а ця справа – глухий кут, і куди рухатися далі я й гадки не мав.

– Це означає, що ми лише дарма згаяли час, мотаючись по цим бісових крамницях! – простогнав Гай, знищуючи чергову серветку.

– Чому дарма, - відповів я спокійно. – От зараз я збираюсь пообідати, а потім буду писати черговий звіт про виконану роботу. Хоча б про якусь виконану роботу.

– Маєш рацію. Після того, як ми впали в немилість у керівництва, ну, після того випадку, сидіти склавши руки нам протипоказано, - підморгнув мені Гай, нарешті зрозумівши хід моїх думок.

– Саме так, - я встав та пішов на місце роздачі, сподіваючись, що кухар скумекає для нас що-небудь, хоча обідня година вже давно минула.

Ще близько години ми витратили на планування наших дій на завтра. Після чого я провів ще дві години за написанням звіту про виконану роботу та про хід розслідування та пів години за вислуховуванням батьківської критики на мою адресу. Весь вечір я за звичаєм просидів в бібліотеці, наново перечитуючи вже зібранні дані та покази свідків. Я намагався подивитись на цю справу під новим кутом, з іншої точки зору, сподіваючись знайти ще непомічені зачіпки. Я перебирав відомі мені факти так і сяк та все більше схилявся до думки, що ці вбивства дуже схожі на справу рук звичайного серійного вбивці, який тиняється вночі по підворіттях та обирає собі випадкових жертв. От тільки нашого маніяка не можливо було спіймати на живця або просто патрулюючи вулиці.

Коли я закінчив свої безглузді досліджування, був вже пізній вечір. Жодних надзвичайних викликів не надходило, тож «ІГАНА» спала спокійно під надійним доглядом охорони та групи оперативників, що заступили на нічне чергування. Я піднявся до себе в кімнату з думкою прийняти душ та скоріше лягти спати. В кутку у вікна я знову відчув «невидиме щось», але в мене не було ні настрою, ні сил на нього реагувати. Я швидко скинув з себе одяг та поліз у ванну. Гарячі струмені води трохи збадьорили мене та забрали геть дурні думки. Я відчув себе свіжим та розслабленим, наче наново народився. Залишилось тільки як слід виспатись, і життя налагодиться. Зрозумівши, що не взяв з собою халат, я обмотався рушником й пішов до кімнати, щоб перевдягтись в чисте та завалитись у ліжко. Але варто мені було відчинити двері й зробити кілька кроків до шафи, як я побачив її.

Вона спокійно сиділа в кріслі у півоберта до мене й роздивлялась матеріали справи про вбивства, які я прихопив з собою. Вона, Яна Дюбуа, ось так просто сиділа підібравши ноги в моєму кріслі й перебирала теку зі звітами та фотографіями, наче глянцевий журнал. Яна Дюбуа в моїй кімнаті! Відьма в самому серці «ІГАНА»! Як вона сюди потрапила? Хто її пустив? Моє серце тріпотіло десь у шлунку в той час, як я намагався впоратись з подивом. З шоком, якщо бути точним.

Відьма озирнулась на звук моїх кроків і подивилась на мене своїми блакитними очиськами, які в тьмяному світлі здавались бірюзовими. Зустрівши її погляд, всі мої думки остаточно випарувались, покинувши мене тонути в цій дивній блакиті. Я тільки й міг, що витріщатись на неї, мов баран. Сама мадемуазель Дюбуа, окинувши мене поглядом, почервоніла, наче маків цвіт, й зніяковіло відвернулась. Тільки тоді я допер, що стою перед нею, в чому мати народила, прикрившись одним рушником. Почуваючи себе так, ніби мене застукали на місці злочину, я в паніці пірнув назад до ванної кімнати й пристукнув за собою двері. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь в житті почував себе так ніяково. Хіба що коли татусь Ніколь застукав нас у неї в кімнаті, самі розумієте за яким заняттям.