Глава 9. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

10 березня 20хх року

З самого ранку штаб-квартира «ІГАНА» перебувала в пригніченому стані. Після вчорашнього провалу та привселюдної ганьби настрій у всіх був, м’яко кажучи, паскудний. Для поліції ми тепер персона нон грата. Навряд нас ще коли-небудь пустять на місце злочину. На думку мого батька, ми дискредитували нашу організацію перед усіма, ким тільки могли. Не знаю як, але моєму старому вдалося здійснити диво й зам’яти цей інцидент, але що робити далі,  ніхто  не знав. Я все думав, чи був в нас шанс на перемогу, якби не втрутилась поліція. Може мені не слід було тягнути, а одразу стріляти демону в голову без усіляких розмов? Зміг би я таким чином його вбити? Проти відьми навіть прямого влучання було замало. Гадаю, проти Вернера наші шанси також були невеликі. А якби я скористався своєю силою, як того разу торік? Ми тоді були ледь не вбили відьму на Північному вокзалі, але вмішався той жахливий тип, як його там, Моро, наче б то. Кулі його взагалі не брали. Він вбив практично всю групу придушення, що була з нами. Залишились тільки ми з Гаєм та наша люба мадемуазель Дюбуа. Тоді, щоб врятуватись, ми об’єднались, і вона навчила мене, як направляти магію в зброю, наповнювати нею набої та стріляти чарівними кулями, які пробивають навіть невидимі магічні щити, якими оточують себе чаклуни. Якби я так не боявся сили всередині себе, якби не коливався, зумів би я подолати демона? Але відповіді на всі ці «якби» не приходили. Залишилось лиш одне гірке розчарування.

Щоб бодай якось розігнати зневіру й довести хоча б самим собі, що «ІГАНА» чогось та варта, ледь не зі світанку ми з Гаєм сиділи в бібліотеці й відпрацьовували різні версії. Ми старались зрозуміти, що поєднувало три жертви воєдино. Ми ще раз проглянули всі звіти, покази, біографії загиблих і нічого так і не знайшли. Ніколя Делярю, Поль Вален і Жизель Ляфльор були абсолютно різними людьми, незнайомими між собою, ніде не перетинались, спільного у них також було небагато. Тільки смерть мадемуазель Ляфльор кидала тінь на Фелікса Вернера. Але як він був пов’язаний з іншими вбитими? Як він на них вийшов? Чому обрав саме їх? Невідомо.

– Має ж бути між ними щось спільне, - бурчав Гай, все глибше зариваючись в купу паперу та фотографій. – Бодай якісь точки перетину. Школа, друзі, фітнес-клуб, кружок малювання в дитячому садку. Що завгодно.

– На це мало надії, - стомлено зітхнув я, відкидаючись на спинку стільця та колисаючи травмований зап’ясток. – Всі вони жили занадто далеко одне від одного. А Жизель Ляфльор взагалі приїхала з іншої частини країни. Що нам дійсно треба перевірити – це спільних знайомих, інтереси, хобі. Чи можливо, що всі вони були клієнтами Вернера? Чи могли вони бути відвідувачами одного й того ж місця, наприклад, кафе чи магазину, де він міг їх помітити? Чи всім їм часто доводилось бувати в одній і тій самій частині міста, гуляти по одній і тій самій вулиці? Чи є якийсь зв’язок між їхніми батьками?

– Чудова ідея. Сьогодні банячок в тебе варить краще, ніж вчора, - посміхнувся Гай, натякаючи, що вчора мені довелося пів дня пропрацювати у стані жахливого похмілля.

– Що є, те є, - байдуже погодився я, мовчки дякуючи долі, що цієї ночі «невидиме щось» в моїй кімнаті не з’являлось, і я зміг нормально виспатись.

– Отже, які наші дії? – спитав Гай, неквапливо збираючи папери.

– У нас три жертви, так? Беремо когось третього, і кожен їде опитувати або обдзвонювати друзів, сім’ї, колег загиблих. Щоб знайти, як ти кажеш «точки перетину», ми повинні дізнатись все до дрібниць, - я швидко написав приблизний список питань, які слід поставити опитуваним. – Ходімо, попросимо тобі службову машину.

– Не треба, я сьогодні на своїй, - Гай розплився в задоволеній усмішці.

– О Господи, невже Люсі дозволила тобі їздити на твоїй власній машині? – здивувався я. Зазвичай, Гай був ладний хоч пішки ходити, аби тільки його дорогоцінна дружина могла з’їздити в магазин.

– Це так впливає вдалий обід у тещі, - підморгнув мені друг. – Кого візьмемо третім?

– Гадаю, Клод Енрі підійде. Він повинен бути зараз вільним, - відповів я, пригадуючи юнака в ластовинні, який тільки нещодавно вступив до лав нашої організації.

– Доволі перспективний молодий чоловік, - погодився Гай. – Машину ми йому випрошувати не будемо?

– Звісно ні. Не дослужувався ще, - сказав я з усмішкою, згадуючи, як мене самого раніше змушували їздити на місця злочинів на метро, і це не дивлячись на мій статус сина голови організації.

– Суворо, - хихотів мій напарник, шукаючи в кишені цигарки.

– Життя таке, - погодився я.

На себе я взяв справу мадемуазель Ляфлер, оскільки вона була знайома з Вернером. За допомогою опитування я сподівався більше дізнатись  про демона. Можливо, Жизель розповідала своїм подругам, куди він любив її водити, якісь уривки про його особисте життя, що завгодно, що дозволить мені притиснути цього паскуду до стінки. Я вже поговорив з мадемуазель Барре та Габош, які взяли на роботі відгули та чекали приїзду батьків загиблої, щоб вже разом організувати похорони, хоча було ще невідомо, коли їм дозволять забрати тіло. Подружжя Ляфльор повинно було приїхати сьогодні в другій половині дня, і до зустрічі з ними в мене залишалась купа часу. Треба було ще заїхати на місце роботи вбитої й поспілкуватись з колегами, ще й так, щоб не наштовхнутись там на офіцерів поліції. Наближалась обідня година, й офісні службовці ось-ось мали розбігтись по кафе та їдальням. Тож їхати туди просто зараз змісту не було. Думаючи, як би заповнити час, я під’їхав до ліцею Жансон-де-Сайї. Посидівши в машині кілька хвилин, я почув дзвоник, що сповіщав про обідню перерву. Недовго роздумуючи, я дістав телефон і набрав уже знайомий мені номер.