Глава 8. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

9.03

Здавалось, що день не задався ще з учорашнього вечора. Погулявши як слід на ярмарку і переконавшись, що у крамарів з Ворожбитого є всі необхідні умови, ми попрямували додому. Особисто я сподівалась повечеряти й лягти спати раніше. Безсонна ніч та день на свіжому повітрі мене дуже виснажили. З останніх сил піднявшись на п’ятий поверх, я сковзнула повз тата, що відчинив двері, і попрямувала до вітальні, сподіваючись розвалитись на м’якому дивані перед телевізором. От тільки там на нас вже чекав неприємний сюрприз. На моєму жаданому дивані сиділи чаклуни з Еквілібріума, міжсвітової організації світлих магів, що підтримували добробут всього мультивсесвіту. На мене пильно дивились прекрасна гаряча арабка в хіджабі, який все ж не міг до кінця приховати її довжиною до підлоги волосся заплетене в десятки тонких кісок, та доволі привабливий молодий чоловік скандинавської зовнішності, як то кажуть в цьому світі. У нього були світло-блакитні очі, волосся кольору соломи (не таке як в Адріана, але також гарне) довжиною до плечей, передні прядки якого були заплетені у дві кіски, а охайна борідка візуально додавала йому віку (хоча про вік чаклунів взагалі не можна судити за зовнішнім виглядом). На відміну від своєї напарниці, яка була висока та струнка, він був середнього зросту та широкий в плечах. Про таких зазвичай говорять «атлетичний». Дивлячись на нього, так і хотілось сказати «вікінг».

Жінку я знала особисто. Її звали Зара. Вона була ученицею самого Голови Ради світлих чаклунів, керівного органу Еквілібріума, і жахливий противник всіх і вся, що підпадало під визначення «нелюдський». Ще рік тому вона з піною в роті виступала за те, щоб позбавити мене магічних сил і зробити рабою Ради навічно, обґрунтовуючи це тим, що таким тварюкам, як я, саме місце в клітці й на короткому повідку. І от тепер вона сиділа в моїй вітальні на моєму дивані та спокійненько пила чай, який з кислим виглядом подавала їй Агнія. Її товариш був мені незнайомий, а тому викликав подвійне побоювання.

– Зара, Валі, вітаю, - перервав повисле мовчання тато. – Зізнаюсь, не очікував вас тут побачити.

Гості встали на знак привітання.

– Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Леоне. Вибач, що обтяжуємо тебе, але ми у справі, - відповів Валі доволі приємним голосом, потискаючи татові руку. Зара обмежилась легким неохочим рукостисканням.

– Нічого страшного. Ви пам’ятаєте мою дочку Яну.

– Рада вітати вас в нашому домі, - неохоче вичавила я з себе, скоряючись багатозначному татовому погляду.

– Зізнаюсь, хоч ви в Еквілібріумі доволі відома особа, це наша перша зустріч. Я в захваті, - видав Валі ще одну тираду ввічливості, не відриваючи від мене своїх блакитних очей. – Для мене честь бути прийнятим у вашому домі, - з цими словами він замість рукостискання підніс мою руку до вуст. Як тільки вони торкнулись моєї шкіри, мене затопила магія, така потужна та стародавня, якої мені ще не доводилось зустрічати.

– Особисто я їх би навіть на поріг не пустила, не те щоб чаями поїти, але цей лапусік мене якимось чином умовив, - нарешті подала голос Агнія, яка з незадоволеним виглядом сиділа в кріслі.

– Зізнаюсь, це було нелегко, - усміхнувся Валі.

– З Агнією вам вже пощастило познайомитись, - продовжив тато. – Це Адріан Гріффін, хороший друг нашої сім’ї та наслідний принц королівства Аен Ілміс.

– Дуже приємно, - сяючи своєю найсліпучишою усмішкою, Адріан потиснув руку Валі й галантно вклонився Зарі. Вона також відповіла йому поклоном, хоча мене не помічала впритул. Зараза! Зара – зараза! Ця думка змусила мене посміхнутись, і присутність нашої гості перестала бути такої неприємною.

– Ну, якщо вже всі зібрались, то я піду, - з явним полегшенням Агнія встала з крісла й попрямувала до дверей, - самі розважайте своїх гостей. І собаку вигуляйте, я їй нянькою не наймалась, - крикнула вона вже з сусідньої кімнати.

– Я виведу Соню на прогулянку, - поспішив відкланятись Адріан. Через хвилину двері за ним і Сонею зачинились.

– Тож чим зобов’язані вашому візиту? – тато влаштувався в кріслі, коли гості зайняли свої місця на дивані.

– З вашого дозволу я піду, - схопилась я.

– Можеш залишитись, якщо хочеш, - зупинив мене тато. – Оскільки я більше не член Еквілібріума, то навряд чи мені розкажуть щось надто секретне.

– В тім-то й річ, Леоне, - почав Валі, коли я зайняла місце трохи в стороні від основної компанії, все ще потираючи руку там, де він її торкався. – Рада хоче, щоб ти повернувся. Ми всі хочемо.

Від цієї заяви у мене перехопило подих. Повернутись в Еквілібріум після всього, що він з нами зробив? Що зробив зі мною? Ні, я розуміла, що він був створений тисячі й тисячі років тому та поєднав в собі сотні могутніх чаклунів з різних світів для боротьби зі злом. Цілі в нього дуже добрі. В ньому можна було зустріти воістину дивовижних людей, які не пожалкують життя, щоб захистити добро й справедливість на цій землі, як би банально це не звучало. Керувала ним Рада світлих чаклунів, в яку ще нещодавно входив мій батько. Решта його членів ділилася на два підрозділи: чарівників та оперативників. Перші займалися збереженням миру в усіх світах, яких існує сила силенна на цій землі, забезпеченням міжсвітового сполучення, підтриманням в порядку «стін» між світами, щоб запобігти їхньому складанню та саморуйнуванню, порятунком людських душ, та й просто робили добрі чудеса в міру сил та можливостей. Завдання другого підрозділу, який складався переважно з Чорних Круків, таких як мій брат, було надавати магам будь-яку силову підтримку, прикривати їм спину та полювати на різних жахливих чудовиськ, які були ладні зжерти біднесеньких нещасних людей. Казали, що Чорні Круки в Еквілібріумі були призначені для чорної роботи, об яку не хотіли бруднитись світлі. Лише насправді обрані видатні щасливчики, які пройшли складні випробування, тренування та навчання, могли потрапити в цей елітний чарівний клуб. Прості чаклуни й відьми навіть не здогадувалися, що щось подібне існує. В Еквілібріумі весь час відчувалася нестача кадрів, і члени його були завантажені під зав’язку. Хоча саме завдяки їхнім старанням цей світ, та й чисельні інші, ще не полетів в тартарари. Не дивно, що вони хотіли повернути тата, тим паче, що він присвятив цій справі практично все своє багатовікове життя. Його досвід, знання та вміння їм були просто необхідні. Та і йому всього цього не вистачало. Після того, як він покинув організацію, він ходив наче загублений, не знаючи, чим ще себе зайняти, куди докласти свої вміння. Він, звісно, намагався приховувати все це, але я все одно бачила. За стільки років, століть, Еквілібріум став його домом, змістом життя. Мабуть, тому їхня зрада відчувалась особливо гостро.