Глава 7. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

9 березня 20хх року

Ніч видалась важкою. Я довго не міг заснути. Варто мені було заплющити очі, як мені починало здаватись, що в моїй кімнаті окрім мене хтось є. Мені весь час ввижався тихий шепіт в кутку, але варто було увімкнути світло, як мана зникала. Спати з увімкненим нічником, як перелякана дитина, було для мене не виходом. Я б залюбки випив снодійне, але ж де його взяти о першій годині ночі. Довелося вдовольнитись пляшкою коньяку, збереженою на крайній випадок. Випивка допомогла мало, відчуття чужої присутності не відпускало мене, але мені вдалося трохи розслабитись і заспокоїтись. Алкогольні пари зробили свою справу, і що б не шепотіло в моєму кутку, воно вже не видавалось мені таким страшним.

Набравшись сміливості, я спробував роздивитись це таємниче щось, але нічого не вийшло. Я навіть вимкнув світло, але й в темряві воно не схотіло з’являтись. Тоді я пішов прямо в цей проклятий кут і поводив в ньому рукою, сподіваючись відчути бодай щось. Здалось, що легкий холодний вітерець пробіг крізь мої пальці, хоча всі вікна в кімнаті були закриті. Це причаїлось в іншому кутку. Допивши чергову порцію коньяку, я кинувся туди. Врешті-решт, агент я «ІГАНА» чи ні! Не пристало мені боятись усілякої потойбічної наволочі!

В міру зменшення кількості коньяку в пляшці наша гра в лова ставала все інтенсивнішою. Невидиме щось наче навіжене металося по кімнаті, а я ганявся за ним в надії упіймати, помацати або зрозуміти, що це таке, але щоразу воно вислизало від мене. Я вже й капцем в нього кидав, й простирадлом намагався накрити, й одеколоном в нього прискав, думаючи, що так зможуть проявитись його обриси, але безрезультатно. Мабуть, ситуація, що склалася, почала забавляти цю істоту, оскільки вона почала навмисно подавати знаки, де знаходиться. То фіранкою поворушить, то по стіні постукає, то посуне якийсь маленький предмет. Мовляв, ось він я, спіймай, якщо зможеш.

Через пару годин таких нічних вправ, я остаточно вибився з сил. Плюхнувшись в крісло, я взяв вже майже порожню пляшку й розлив залишки коньяку в дві чарки.

– Якось недобре напиватись самому. Ось, це тобі, - звернувся я скоріше до себе, ніж до невидимого гостя. – Ну, за знайомство, - я цокнувся з другою чаркою і втомленим рухом вивернув зміст своєї в себе.

Годинник показував три години чи то вже ранку, чи то ще ночі. В кімнаті все було тихо. Що б там мене не турбувало, воно зникло, як мені здалось. Нічого не порушувало тиші сплячого будинку. Вмостившись зручніше в кріслі, я сам не помітив, як заснув. 

Прокинувся я від мерзотного писку будильника. Решту ночі я так і проспав в кріслі, через що в мене жахливо затерпла спина, й защемило шию. Голова боліла немилосердно, а в роті розгорнулась Сахара. Я потер пальцями скроні, сподіваючись відігнати біль та нудоту, і раптом зрозумів, що дрібні предмети в кімнаті просто плавають в повітрі. Будильник, телефон, ноутбук, настільна лампа, маленький столик, на якому так і залишилась стояти порожня пляшка з-під коньяку, і навіть крісло, на якому я сидів, плавало в кількох сантиметрах над підлогою.

– Матір Божа, що ж це коїться, - видохнув я, холодіючи в середині та зовсім забуваючи про похмілля.

Зазвичай надприродне явище швидко зникає, варто лише людині його побачити, але, вочевидь, не в моєму випадку. Предмети мирно продовжували левітувати, як ні в чому не бувало.

– Опустіться, опустіться, - наполегливо повторював я, намагаючись вгамувати паніку. На мить все завмерло, наче в роздумах, а потім речі каменем впали вниз. Будильник покотився по підлозі, зі зловісним тріском ноут брякнувся назад на стіл, ображено задзвеніли чарки, дивом не розбившись. З глухим стукотом крісло різко вдарилось об підлогу. Від поштовху в мене в голові наче атомна бомба вибухнула, а до горла підкотила нудота. Похмілля знову далося в знаки. Не залишаючи часу для подиву тому, що відбувалося, я кинувся до ванної.

Ледве я встиг прийняти душ та бодай якось привести себе до ладу, як до кімнати увірвався Гай.

– Збирайся, терміновий виклик, - пропихтів він з порогу. – Скоєно ще одне вбивство.

– Тебе не вчили стукати, перш ніж заходити в чужу кімнату? – спитав я, не приховуючи роздратування.

– Ти що, щойно встав? Робочий день вже давно розпочався, якщо ти не в курсі, - Гай незадоволено розгледів мене з ніг до голови, оцінюючи мій непоказний вигляд.

– Та в курсі я, в курсі. Не горлань так.

Я збирався так швидко, як тільки міг. Кожен різкий рух викликав головний біль і нудоту, але нічого не вдієш. Справа термінова, треба дістатись туди, доки поліція не зібрала всі докази.

– П’єш спозаранку? – чекаючи на мене, Гай вмостився в кріслі, демонстративно позираючи на пляшку з-під коньяку.

– Скоріше проти ночі, - пробуркотів я, влізаючи в пальто. Тут я тільки звернув увагу, що друга чарка, яку я налив для «невидимого чогось», також була порожня. Не пам’ятаю, щоб я її випив. І не схоже, що вона розлилася, слідів коньяку ніде не було видно. Від думки, що мій нічний гість все ж випив, у мене волосся на потилиці стало дибки. Докотився, п’ю ночами з усілякою нечистю. Відьма точно б наді мною посміялась, а Гай… Гаю я вирішив не розповідати про свої нічні походеньки. Заштовхнувши погані думки куди подалі, я попрямував на місце злочину.

– Як минув обід з тещею? – поцікавився я у Гая, коли ми підходили до машини.

– Нормально. Все як зазвичай. Стара карга те й діло сварила мене, як дитину. Проте Люсі залишилась задоволена, і слово «розлучення» жодного разу не прозвучало. Це головне, - відповів він з усмішкою. Протягуючи мені ключі.