Глава 6. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

8.03

Мене розбудив телефонний дзвінок. Я насилу розліпила повіки й спробувала намацати телефон, але він лежав надто далеко, і мені довелося виповзати з-під ковдри, щоб дотягнутись. Електронний годинник показував шосту ранку, і хай буде проклятий той, хто посмів розбудити мене в таку рань, якщо це не щось важливе. Телефон продовжував надриватись, висвічуючи незнайомий номер.

– Алло, хто це? Прохрипіла я в слухавку, ще не до кінця прокинувшись.

– Доброго ранку, мадемуазель Дюбуа, це Ренар Арно вас непокоїть, - пролунав на тому кінці знайомий глибокий голос, викликаючи в моїй пам’яті образ зверхнього Графа. Наступної миті я, нарешті, усвідомила особу того, хто дзвонив, і мій сон наче рукою зняло. Я швидко озирнулась на двері, наче все було тихо.

– Месьє Арно? – перепитала я вже пошепки, пам’ятаючи, що у декого в цьому домі аномально хороший слух. – Ви хоч знаєте, котра година?

– Чверть на сьому, - відповів він все так само спокійно, ігноруючи моє обурення. Тим часом я знову опустилась на ліжко й зарилась в ковдру, щоб приглушити звук мого голосу. Поряд незадоволено завовтузилась потурбована Соня, яка всю ніч нахабно проспала на моїй подушці.

– Чому ви дзвоните так рано? – спитала я, намагаючись вкласти в голос все незадоволення подібним нахабством.

– Прошу вибачення, але справа не терпить зволікань, - вибачився Граф, але в його голосі не прозвучало й ноти каяття. – Мені треба терміново знати результат вашої е-е-е «роботи» з собакою

В кінці він запнувся, явно не знаючи, як назвати те, що я повинна була зробити з собакою, і намагаючись надати всьому простіший приземлений зміст. Я глибоко вдихнула та спробувала підібрати слова, щоб описати все побачене мною вчора:

– Соня нічого не бачила. Вона завчасно відчула наближення чогось і сховалась під ліжком в спальні, але виходячи з її відчуттів, це було щось по-справжньому жахливе, темне, небезпечне, як…, - я затнулась, згадавши відчуття жаху, пережитого собакою. Щось подібне я відчувала при зустрічі з містером Вернером, місцевим демоном, що торгував антикваріатом, або коли мене викрали слуа, живі мерці народу фейрі. Здавалось, що те жахіття знову нахлинуло на мене, змусивши тремтіти від холоду під теплою ковдрою.

– Як що? Мадемуазель Дюбуа, ви мене чуєте? Скажіть, на що це було схоже, - наполегливо лунало зі слухавки. Месьє Арно почав нервувати через моє раптове мовчання.

Я зробила глибокий вдих і спробувала прогнати неприємні спогади:

– Це було як щось потойбічне, щось, що не належить цьому світу. Може дух, або слуа, або демон, не можу сказати точно. Будь-яка сильна темна сутність може нагнати такого страху, - підсумувала я.

– Дякую, мадемуазель Дюбуа, ви нам дуже допомогли, - в слухавці почувся шурхіт паперу, схоже, Граф попутно робив нотатки того, що я казала. – А як щодо іншої справи, більш особистої? – нарешті озвучив він справжню причину свого вранішнього дзвінка, також переходячи на шепіт.

– О, месьє Арно, тепер ви теж шепочете, - сказала я, не без задоволення відмітивши його погано приховане хвилювання. – Я працюю над цим. Я продивилась всіх відомих вам родичів. Жоден з них не володів здібностями, як ви й казали, - я замовкла, згадавши, як майже всю ніч працювала над його генеалогічним древом, але без особливого результату, через що спала сьогодні на силу години три. - Але ви знаєте, щось не сходиться. Таке відчуття, що я щось впускаю. Ваш прадід весь час натякав мені, що ми по когось забули.

– Мій прадід? – здивувався він.

– Так, ваш прадід, точніше його дух. До мене приходили духи, яких немає в вашому списку. Духи дітей.

І це було доволі несподівано. Сказавши, що лягаю спати, я вчора довго працювала з кожним згаданим родичем, намагаючись зчитати інформацію про них з загального інформаційного поля Землі, метафізичного жорсткого диска нашої планети, де записана вся інформація про те, що було, що є і що буде в нашому світі. Налаштувавшись на ім’я людини, я знаходила свого роду його обліковий запис, де зберігалась вся інформація про нього, і вже там шукала пункт, володіла ця людина магічними здібностями чи ні. Предків, живих і померлих, в списку виявилось дуже багато, і продивитись їх усіх в мене зайняло купу часу. Всі вони показували негативний результат в магії, але здивувало мене не це, а те, що до мене почали приходити духи вже померлих родичів Арно. Я зовсім не хотіла їх викликати, але вони все з’являлись і з’являлись. Дами в кринолінових сукнях, чоловіки в оксамитових камзолах, смокінгах і просто вишуканих витриманих костюмах заповнили мою кімнату під перелякане скавчання Соні. Серед інших виділявся стариган, в якому я впізнала прадіда Арно. Оскільки я вже була налаштована на кожного родича зі списку, то впізнавала їх, варто мені  було подивитись їм в обличчя. Прадід вказував мені на душі дітей, які тіснились серед натовпу, але ідентифікувати яких я не могла, оскільки вони не були зазначені в родоводі.

«Їх немає. Вони – відгадка», - почула я думки старого, перш ніж він поспіхом зник, коли в кімнату увірвались тато, Агнія та Адріан, жахаючись побаченого і лаючи мене за несанкціонований спіритичний сеанс, не шкодуючи добірних виразів. Всі вони прокинулись від величезного викиду некротичної енергії духів, почули скавчання собаки й одразу все зрозуміли. Після того, як тато відправив всіх привидів туди, де вони мали бути, я довго вибачалась перед ним, пояснюючи, що готувала доповідь про одну династію на урок історії, вирішила дізнатись про цих людей більше і випадково влаштувала ось це, за що мені дуже соромно. Після серії докорів, незадоволених поглядів та зауважень, що вночі треба спати, а не займатись дурницями, всі розійшлись по кімнатах. Це біло близько третьої годин чи то ночі, чи то вже ранку, а о шостій подзвонив Арно, але всю історію я йому переповідати не збиралась.