Глава 4. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

7.03

Вже минув один день, як Джош супроводжував мешканців Ворожбитого на ярмарок в Нанден. Якщо на шляху все складеться вдало, то завтра вранці вони дістануться туди як раз на відкриття. Нанден – найближче до нас велике місто зі сторони Рованії, до нього усього лише кілька днів шляху. Особисто я ще ніколи в ньому не була й сподівалась завтра заповнити цю прогалину, а заодно перевірити, як там наші хлопці.

Вчора вранці до нас приїхав Адріан, приглядати за мною за відсутності Джоша. Ми товаришуємо з ним з дитинства. Він усього лише на рік старший за мене й прекрасний, як Аполлон.  Високий синьоокий блондин розбиває дівочі серця направо і наліво, сам того не бажаючи. Може, справа в його чарівній усмішці, або синіх променистих очах, або в безмежній чарівності, яка, наче танк, змітає будь-який спротив на своєму шляху, або в незмінній доброті та ввічливості, якими він в силу характеру щиро обдаровує всіх і вся. Одним словом, Адріан Гріффін – хлопець-зефірка, солодка мрія будь-якої дівчини. Хоча, якби вони знали про нього те, що знаю я, точно б позлітали б з глузду. Ну, наприклад, те, що у нього, як і в Джоша, шість кубиків преса на животі (чого тільки не побачиш на правах подруги дитинства та молодшої сестри). Або те, що Адріан найсправжнісінький принц. Він походить з давнього та поважного роду Еллео ер Іссан, який вже багато поколінь править королівством Аен Ілміс. І не треба мені доводити, що на мапі такої країни не існує. Існує, тільки не в цьому світі, і навіть не в світі, де знаходиться Кастле Магус, а в зовсім іншому. В тому світі кожен п’ятий чи то чарівник, чи просвітлений, чи філософ. Ось така високодуховна нація. В Аен Ілміс, до речі, проживають і Чорні Круки, народ мого обожнюваного братика. Тож для Джоша додому шлях не близький.

Я, звісно, завжди рада бачити Адріана, але зовсім не обов’язково відривати його від справ, тільки щоб проводжати мене від школи додому. Хоча він стверджує, якщо мені не подобається дружня компанія, він особисто найме для мене кілька охоронців, щоб вони супроводжували мене всюди. Ясна річ, я обираю перший варіант, так набагато менш підозріло.

Сьогодні була субота, і заняття в ліцеї починались з другої половини дня. Як на мене, не найкраще рішення. Чому б не зробити уроки зранку, щоб потім було більше вільного часу? До того ж сьогодні в вечорі мені треба було встигнути на тренування. З минулої весни я займалась бальними танцями, і, казали, робила успіхи. Хоча по-справжньому великий успіх мали Адріан та Джош, які час від часу ходили зі мною. Сьогодні дівчата будуть у захваті від того, що я привела їхнього улюбленого зефірного хлопчика. Так чи інакше, розклад дня в мене був досить щільний. Всюди треба встигнути. Я стоїчно відсиділа уроки. Дзвінок про закінчення занять був для мене сигналом для ривка з низького старту.

Я вийшла на двір, де повинна була зустрітись з Адріаном, але того ще не було. Нетипово для нього було ось так запізнюватись. Проте на мене чекав дехто інший. Месьє Арно власною персоною. Невже знову захотів запросити мене на філіжанку кави? Мою увагу привернув гарний золотавий собака поруч із ним. Ретривер, начебто. В незмінному витриманому чорному пальті та собакою на повідці месьє Арно справді виглядав як аристократ на прогулянці. Для повноти образу йому не вистачало тільки ціпка або парасольки.

– Хто це? – спитав Жером, наздогнавши мене на дворі. – Явно на тебе дивиться. Якийсь він підозрілий.

- Людина з собакою не може бути підозрілою, - заперечила Марі, яка щойно підійшла.

– Це мій знайомий, - сказала я з тривогою. – Почекайте мене тут, не йдіть, гаразд.

Я підійшла до Графа, знаючи, що він нічого не скоїть на очах в моїх друзів. Так, ми нещодавно побалакали в кафе, але це не означало, що я почала йому довіряти.

– Доброго дня, мадемуазель Дюбуа, - привітався він, роблячи крок мені назустріч.

– Доброго дня, месьє Арно. Чим зобов’язана вашому візиту? – я зупинилась за кілька кроків від нього. Ніхто з нас не поспішав скорочувати дистанцію.

– Ось, вирішив передати вам моє генеалогічне древо, як ви й просили, - з цими словами він протягнув мені пухленький конверт формату А-чотири.

– Могли б просто надіслати його поштою. Не обов’язково було обтяжувати себе, - я взяла конверт та засунула його в рюкзак.

– Особисто в руки буде надійніше. Не хотів, щоб його бачив хтось інший, - Арно явно нервував і почував себе незручно. З лоба у нього скотилась краплина поту. – Ситуація виходить з-під контролю, мадемуазель Дюбуа. І після нашої зустрічі в кафе стало тільки гірше.

Чоловік нервово м’яв в руках повідець і здавався наляканим.

– Заспокойтесь, Ренаре, не нервуйте. В чім більшому безладі ваші емоції, чім більше ви переймаєтесь, лютуєте, засмучуєтесь, тим менш контрольованою стає ваша сила, - я подумки послала йому хвилю спокою, підкріпивши її звуком його власного ім’я. Прийом подіяв, чоловік зібрався та опанував себе.

– У вас вже є якісь ідеї з цього приводу? – в його темних спокійних очах замість звичної самовпевненості проглядало дитяче бажання захищеності, бажання, щоб хтось прийшов і прогнав монстра з-під ліжка, сказав, що все добре, і що так буде завжди. Мені навіть захотілось його обійняти та втішити, не дивлячись на натовп школярів, що проходили повз нас.

– У мене для вас дві версії, месьє Арно, які я хочу перевірити, - почала я з зітханням, як би мені не хотілось, але мені дійсно треба було щось з цим робити. – Перша, це спадкове. Хтось колись у вашому роду володів даром, але ви, наприклад, про це не знаєте. Якщо так, то ви зможете апелювати цим перед «ІГАНА», мовляв, не я винуватий, це все спадковість. В такому випадку, можливо, ваш батько поставиться до цієї проблеми з розумінням. Варіант номер два: це дар Згори, з небес, іронія долі або помста вашому батьку за всі скалічені ним чаклунські долі. Одним словом, це особисто ваш дар. Але мені потрібен час, щоб розібратись.