Глава 3. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

6 березня 20хх року

Я припаркував машину за кілька вулиць від потрібної нам адреси. Всі підступи до будинку були оточені, навколо товклися поліцейські, і всюди були припарковані службові машини. Біля входу в під’їзд стояла карета швидкої допомоги, блимаючи червоними та синіми вогнями. Ще одне загадкове вбивство, цього разу в п’ятому окрузі.

Ми з Гаєм вилізли з машини та попрямували до жовтої стрічки. Погода була жахлива. Сипав мокрий сніг і високо піднятий комір пальто не рятував від холодного вітру. В тьмяному вечірньому світлі все здавалось ще більш похмурим та непривітним. В таких умовах ніяк не хотілось стирчати кілька годин на вулиці, марно намагаючись потрапити на місце злочину. Трохи більше години тому «ІГАНА» отримала дзвінок від одного з офіцерів поліції, який повідомив нас про вбивство як дві краплі води схоже на те, що було скоєне в Женвільє три дні тому. Не дивлячись на передвечірній час та завантаженість доріг, нам вдалося дістатись сюди в рекордно короткі строки, але сподіватись на співпрацю поліції не доводилось.

– Незалежний консультант Ренар Арно, - я швидко махнув посвідченням перед обличчям чергового офіцера, доки той не встиг зрозуміти, що конкретно в ньому написано, - це мій колега месьє Гай Леруа. На нас чекають.

Не чекаючи питань, я пірнув під огородження і швидкими кроками пішов до під’їзду. Гай проробив те саме. В цьому вся хитрість: поводь себе впевнено, наче так і треба, і роби свою справу швидко, доки ніхто не зрозумів, що відбувається. Це один з основних методів роботи нашої організації, коли агенти з’являються непроханими на місці злочину.

– Весь час тобі заздрю. Як тобі щоразу вдається це виробляти з таким апломбом? Хоча, що ще очікувати від нашого «Графа», - наздогнав мене Гай напівдорозі до під’їзду.

– Мовчи, Широкоплечий, - я відповів йому такою ж люб’язністю. – Це милий ажан вже доповідає про нас по рації. Треба встигнути  поглянути на місце злочину та тіло, доки нас звідси не викинули, з апломбом.

Ми швидко піднялись на п’ятий поверх і увійшли до квартири, попередньо надягнувши хірургічні рукавички, щоб випадково не залишити своїх відбитків.

– Ненавиджу будинки, де немає ліфтів, - пропихтів Гай, важко дихаючи.

– Кидай палити, - порадив я йому та узявся за огляд приміщення.

У квартирі все було так само охайно й чисто, як і минулого разу. Ніяких слідів боротьби або крові навкруги. На дивані перед телевізором в неприродній позі лежав молодий чоловік років двадцяти п’яти. Вочевидь, він засидівся допізна, коли щось напало на нього та перегризло, а точніше сказати, вигризло горло. Як і минулого разу, жертва до останнього не помічала небезпеки й не пручалась.

– Знову вампіри? – прошепотів мані на вухо Гай.

– Надто криваво для вампів. Вони не стали б так марнувати цінне джерело поживи, - прошепотів я у відповідь, згадуючи слова мадемуазель Дюбуа й вказуючи на калюжу крові, що просочила диван та килим.  

Я підійшов ближче та схилився над трупом. Видовище було звісно жахливе, але не гірше за розірвані жертви вервольфів, а отже терпиме. Але щось в усьому цьому було не так, наче до солодкуватого запаху крові та смерті долучилось щось іще. Щось густе, слизьке, неприємне, від чого волосся на потилиці мимоволі стало дибки.

– Я відчуваю тут якусь чорну енергетику, - прошепотів я.

– Магію? – насторожився Гай.

– Ні, щось інше. Дуже важке, темне, але слабко. Слід зникає, вивітрюється, - я подивився на вікно, яке було зачинене, і вивітрюватись тут ніщо не могло.

– Минулого разу таке було? – Гай підійшов ближче до мене, наче це дозволить йому відчути те саме.

– Ні, не знаю. Може й було, але я тоді нічого не відчув, - я потер скроні, від напруги знову починала боліти голова. Можливо, того разу там і не було ніякого сліду, а можливо, мої здібності знову виросли. Чи це так вплинула зустріч з Дюбуа? Що зі мною коїться, дідько його дери?

– Ви ще хто такі? – грубий голос позаду нас вивів мене з заціпеніння. Озирнувшись, ми побачили чоловіка, що поспішав до нас. Вочевидь, місцевий інспектор, що прийняв справу, і налаштований він був зовсім не приязно.

– Доброго вечора, інспекторе…, - я витримав паузу, очікуючи, що чоловік назве своє ім’я, але тому було не до люб’язностей.

– Я питаю, хто ви, чорт дери, такі, і що тут робите! – ревів він, розкачуючись назад-вперед на п’ятках.

– Незалежні поліцейські консультанти Ренар Арно та Гай Леруа, - я знову дістав посвідчення, розуміючи, що справі це ніяк не допоможе.

Лиш глянувши на нього, інспектор розпалився ще більше.

– «ІГАНА», - прошипів він з неприхованим презирством, - чув про вас. Клуб навіжених фанатиків, які з’являються на місцях злочинів без запрошення і вважають, що в усьому винуваті духи та інша нечисть. Хто їх сюди пустив? – звернувся він вже до присутніх поліціантів. – Геть звідси, і щоб я вас тут більше не бачив!

Гай почав частіше дихати, збираючись заперечити й насилу стримуючи злобу.

– Ви самі підете, чи мені спустити вас по сходах? – прошипів інспектор, розкачуючись все сильніше, наче маятник.

– Дякуємо, ми самі. Гарного вам вечора, - сказав я незворушним тоном, наче все, що відбувалось, мене не хвилювало, хоча руки так і свербіли врізати йому як слід. Однак хоча б один з нас мав залишатись з холодною головою. Взявши Гая під лікоть, я силоміць поволік його геть з квартири.