Глава 2. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

4.03

Цей день обіцяв бути таким самим безтурботним та радісним, як і всі попередні. Почався він як завжди з пробіжки, на яку Джош за звичаєм поволік мене ледь не силоміць. Ненавиджу вставати вдосвіта, але мій брат іншої думки. Немає нічого кращого, ніж в ранню рань намотати декілька кіл довкола Парижу. Вочевидь, для перевертнів активний спосіб життя невіддільна частина їхньої натури. Джош і дня прожити не міг, щоб не побігати, не пострибати, не пограти, не потренуватись. Але до чого тут я? Я чаклунка, а не спортсменка. Навіщо втягувати мене в свою розважальну програму? Однак мій брат вирішив, що будь-яка дівчина повинна бути не тільки сильна морально та фізично, але ще й уміти постояти за себе, тому в вечорі на мене чекало тренування номер два. І те, що я могла просто спопелити нападника вогняною кулею, було не аргумент, щоб відмовитись.

Після пробіжки та душа я нарешті дісталась сніданку. Агнія залишилась вірною собі і, керуючись лозунгом, що сніданок – найголовніша трапеза, накрила для нас цілий бенкет з вівсянки, яєць, оладок, тостів та духмяного трав’яного чаю. Вона жила з нами вже майже рік і піклувалася про мене з таким пориванням, яке тільки може бути притаманне хрещеній. Джош накинувся на їжу, наче рік нічого не їв. Недарма в нього прізвисько «Сарана». «В мене швидкий метаболізм», - зазвичай відповідав він на здивовані погляди оточуючих. Тато як завжди сидів за столом з газетою в руках, не поспішаючи пив каву та готувався йти на роботу. Нещодавно він заснував невеличкий благодійний фонд «Спес»[1] та під його егідою очолив групу волонтерів, які допомагали нужденним мешканцям Парижу. Навіть пішовши з Еквілібріуму та Ради Світлих Чаклунів, тато відчував потребу творити добро всіма доступними способами. Зізнаюсь, я й досі ненавиділа Раду всіма фібрами душі, через те, що вони обманом запечатали мені в дитинстві силу й поставили все моє життя під загрозу, весь час брехали та маніпулювали мною, запевняючи, що то вони робили задля спасіння моєї грішної душі та всесвіту в цілому, оскільки вони хороші хлопці, які боряться за перемогу добра та рівновагу в різних світах. Може й хороші, але тільки до людей, в чиїх жилах не тече кров небезпечних чарівних істот, як от у мене. Проте, не дивлячись на образу, мені все ж було шкода, що татові довелося порвати з ними через мене. Він присвятив Еквілібріуму не одну сотню років свого життя, б’ючись на стороні світла. Те, що люди, яким він довіряв, зрадили нас, стало для нього справжнім ударом. І я була рада, що татусь зумів знайти для себе нову справу, якій міг себе присвятити. Я усіма силами намагалась його підтримувати. Навіть брала участь в деяких благодійних акціях, які проводив його фонд. Сподіваюсь, я заслужила хоч трохи його схвалення. До того ж тепер ми були більше схожі на нормальну сім’ю, більше проводили часу разом, спілкувались. Минули ті часи, коли тато був у постійних мандрах і навідував мене раз на місяць. Тепер він намагався брати більш активну участь в моєму житті та повернути довіру між нами, яка сильно похитнулась минулого року.

Домовившись, що Джош зустріне мене після уроків, я попрямувала до школи, точніше до ліцею Жансон-де-Сайї. Добре, що від проспекту Віктора Гюго до нього усього десять хвилин ходу. Пам’ятаю, як уперше переступила його поріг. Я тоді щойно поселилась в цьому світі та була розгублена до втрати свідомості. Я вперше опинилась серед такої кількості однолітків і не знала, як себе поводити. Мені довелось поспіхом надолужувати навчальний матеріал за дев’ять років, що я не ходила в школу, тому що там, де я жила до цього, її просто не було. Мені довелося пройти довгий шлях адоптації в цьому світі, перш ніж я змогла назвати його своїм. Тепер я була вже ученицею першого [2] класу і почувала себе в натовпі схвильованих підлітків доволі впевнено.

За обідом я зустрілась в їдальні з Марі та Жеромом, моїми шкільними друзями. Ми всі навчались в різних класах та спілкувались на перервах та після занять. Інколи я ходила грати в баскетбол з друзями Жерома, гамірною компанією хлопців, готових ганяти м’яча та грати на гітарі цілісінький день. Джош та Марі також ходили з нами. Марі лише спостерігала за грою, точніше вона спостерігала, як мій брат розбиває надію противника дощенту. Всі хлопці хотіли отримати його в свою команду. Всі знали, на чиїй стороні грає Джош Уілан, той і переможець. Інколи ми ходили навідати Адель. У свої сімнадцять вона вже стала матір’ю, і тепер шопінг та вечірки змінились на пелюшки та пляшечки, але вона не жалілась. В червні її малюку виповниться рік. Чарівне хлоп’ятко, смію відмітити.

Сьогодні ми сиділи за нашим столиком, «столом відчужених», як називали його в ліцеї, і обговорювали, щоб таке подарувати вскладчину цьому самому малюку на день народження, хоча до нього лишалось цілих три місяці.

– Спитаймо просто Адель, що їй потрібно, - першим не витримав Жером, відсуваючи від себе каталог дитячих товарів. – В мене більше нема сил. Всі ці цацки-пецки мене вже дістали. Якого дідька одяг для малечі коштує більше, ніж для дорослих?

Він запустив свої величезні ручиська в копну темних кучерів і почав приводити їх в ще більший безлад, ніж вони були в нього зазвичай. Сил терпіти наше охання та ахання над дитячими прибамбасами в нього вже не було.

– Ось милий костюмчик, - воркувала Марі. Схилившись над черговою сторінкою.

– Краще подаруємо йому залізну дорогу, - запропонував Жером.

– А не зарано для нього? – я питально подивилась на напис «від трьох років» під описом товару.

– Послухайте мене, - не здавався Жером. – Я – мужик, я краще знаю, що нам, хлопцям, подобається. Тим паче, що нам все одно, що носити. Шмотки – доля жіноча.