Епілог

Після того, як мене повернули в Кастле Магус і дбайливо відмили від бруду та крові, я проспала кілька днів поспіль. За цей час мої сили та тіло повністю відновились. Я знову могла нормально рухатись, а від отриманих поранень не лишилось й сліду. Звісно, про всяк випадок мене показали всім лікарям, яким тільки можна, але все було в порядку. Рентген, узі та кардіограма показали, що моє серце здорове, але я знала, що на ньому лишились невидимі жодному пристрою шрами, зцілити які зможе тільки час. Жодна томограма мозку не зможе показати всі жахіття, які щільно засіли у мене в голові та мучать мене ночами. 

Ще кілька днів я відмовлялась виходити з кімнати та оплакувала смерть і зраду Крістін. Весь цей час мої друзі та близькі були поряд зі мною. Джош частував мене шоколадом зі своїх запасів. Агнія власноруч спекла для мене величезний торт, на смак, що правда, він був не дуже, але для душі те, що треба. Всі намагались підбадьорити мене, як могли. Тато взагалі ледь не ночував зі мною, боячись залишити мене бодай на мить, наче без нього зі мною могло щось статись. Пережите сильно відобразилось на ньому. Він одразу якось здав, постарішав. Дивлячись, як він побивається, я не хотіла мучити його ще більше своїми стражданнями, але й викреслити зі свого життя Крістін, наче її ніколи не було, теж не могла. Врешті-решт, було прийняте рішення провести в пам’ять про неї поминальний вечір. Справжньою вона була мені подругою чи ні, як вона до мене ставилась насправді, було для мене не важливо. Те тепло, яке я відчувала по відношенню до неї, та скорбота були справжніми. Для мене було важливо попрощатись з нею, і я рада, що моя родина мене в цьому підтримала. Наприкінці я урочисто дістала амулет, який ми з Крістін зробили, коли чаклували разом  востаннє. Він так мені й не знадобився, але тепер окрім пошукової магії він був повний спогадів та застережень. Навіть дивлячись на все, що трапилось, мені було важко розлучатись з ним. Поклавши амулет в скриньку, я поставила її на полицю в бібліотеці, де ми зберігали різні магічні артефакти. І хоча в ньому не було особливої цінності, він став моїм нагадуванням, що в житті не все буває тим, чим здається.

На поминальному вечорі я з подивом зустріла леді Октавію, яка теревенила з Агнією та леді Іліссо так, наче сто років була з ними знайома. Як виявилось, вона опинилась в Кастле Магус на правах мого союзника та отримала всю необхідну медичну допомогу. За ті дні, що я приходила до тями та тужила, вона встигла повністю видужати й навіть прижитись в замку. Тут, у світі меча та магії, вона знову красувалась своїм дивним блакитним волоссям. Ще через кілька днів леді Октавія з нами попрощалась та вирушила далі жити загадковим ельфійським життям. І все ж ми обидві знали, що прийде день, коли ми знову зустрінемось.

Через сльози та стогнання я зовсім забула про Раду. Коли ж напад паніки вдалось заспокоїтись, тато в непринадних виразах дохідливо пояснив мені, що він про цю Раду думає, і куди він її послав. Як він сказав, я дорожча йому за всі Ради на світі разом узяті.

Незабаром відбулося чергове засідання, на якому знову розглядалась моя справа і все, що сталось на Північному вокзалі. Приємного було мало. На обидві сторони було вилито багацько бруду. В яких тільки смертних гріхах мене не звинувачували. Верховний Чаклун рвав і метав, але була одна пом’якшувальна обставина, яка змусила його дати мені спокій. Виявилось, що того вечора мені таки вдалося додзвонитись татові, і телефоном він чув всю нашу викривальну розмову з Моро. Щобільше, підприємливий Адріан, який за щасливим збігом виявився в той момент поряд, здогадався її записати. Тепер його дядько й наш адвокат, майстер Левіс, апелював цими доказами перед Радою, намагаючись переконати її облишити моє переслідування. І справді, участь в усьому цьому найбільшого ворога всіх світлих, Темної Ложі, полегшала мою долю. Хоча в Еквілібріумі думки щодо мене розділились, все ж більшою кількістю голосів було вирішено відкласти слухання моєї справи. До того ж на фоні того, що Рада вже таємно намагалась піддати мене ритуалу запечатування, тепер вони виглядали поганими хлопцями, а я невинною жертвою. Гадаю, світлі чаклуни ще не скоро наважаться  порушити це питання. Приємно, коли всі муки обертаються на твою користь.

Отже, скориставшись замішанням Ради, я знову повернулась в Париж і продовжила ходити до школи. З газетних заголовків я дізналась, що «невідомий повідомив у поліцію про замінування Північного вокзалу. На щастя, це виявилось лише дурним жартом, і вокзал продовжив свою роботу в штатному режимі». Звісно, завдяки чаклунам з Еквілібріуму там не залишилось і сліду руйнувань, що ми заподіяли. Якщо не враховувати цей інцидент, все в моєму міському житті залишилось як і раніше. Лілі так само мене ненавиділа. Ніколя таки навчив мене грати на гітарі. Тато, коли дізнався, з ким я знаюся насправді, одразу віддав мене на бальні танці, щоб вберегти від вулиці та поганої компанії. В цьому він ніколи не зміниться. На заняттях мені навіть дуже сподобалось. Іноді я таскаю туди Джоша та Адріана при умові, що за це я вчуся професіонально битись під їхнім чуйним курівництвом, звісно. Повинна ж дівчина вміти за себе постояти, особливо в світлі останніх подій. Також я потихеньку вчуся володіти своєю силою, хоча шлях буде довгим. Одним словом, руйнувати мені все ще легше, ніж будувати.

До Меб я так і не дісталась. Гадаю, це на краще. Я досі не впевнена, що хочу мати з нею справу. Норборнгер, хобгоблін, якого я перемогла, а також шпигун Темної Ложі за сумісництвом, до речі, давав  перед Радою свідчення на мою користь, підтверджуючи лихі плани Моро щодо мене. Те саме зробив й містер Вернер. Він ще продовжує працювати в своїй антикварній крамниці, от тільки я винна йому тепер, як земля селянину. Від однієї цієї думки мені стає моторошно, але що зроблено, те зроблено.