19.4 Вихід з глухого кута або як розв’язати нерозв’язні проблеми

                                                      В кожній безвихідній ситуації вхід зазвичай

                                                      там, де й вихід.

                                                              (Станіслав Єжи Лєц)

Містер Вернер, мій знайомий демон з антикварної лавки, стояв прямо посеред вокзалу, наче зіткавшись з повітря. Високий, підтягнутий, елегантний і як завжди в чорному, він нагадував холодну космічну чорну діру, яка ось-ось засмокче тебе в свої глибини. Мені здалось, що з його появою повітря стало прохолоднішим.

Не дивлячись на те, що за кожної нашої зустрічі Фелікс Вернер викликав у мене дріж до самих кісток, зараз я не могла не радіти його присутності. Мій план спрацював! Я пам’ятала, як він з’явився в кафе, ігноруючи встановлений бар’єр, варто було лишень нам з Крістін надто часто згадати його ім’я. Зараз вийшло те саме.

– Як він тут з’явився? Вчителю, хіба ваш бар’єр не повинен утримувати всіх ззовні? – спитала Крістін з тремтінням у голосі.

– Виклик, - спокійно сказала я, силою утримуючи «Графа» від чергової порції стрілянини.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Виклик, - повторила я. – Ми щойно викликали його сюди. Така ось у демонів здатність з’являтись там, де про них часто згадують. І магічні бар’єри для них не перепона. Демонічні чари працюють інакше. Не знала?

Я самовдоволено посміхнулась, бачачи, як скривилось від злості обличчя моєї любої подруги, і привітно помахала містеру Вернеру. Мені зовсім не хотілось бути в боргу в демона, але оскільки я й так була по маківку в лайні, угода з дияволом не дуже псувала картину.

Містер Вернер стояв нерухомо, мовчки роздивляючись сцену, яку ми розігрували. При погляді на мене він здивовано підняв брову. Певно, вигляд був у мене ще той: одяг та обличчя залиті кров’ю, волосся злиплось і прилипло до голови, вкрившись загуслою кривавою кіркою. Виглядала я так, наче приймала криваву ванну просто в одязі.

– Гарної вам ночі, міледі, - звернувся до мене демон з легким поклоном, наче зайшов сюди на чашечку чаю. – Не могли б ви мені пояснити, де я знаходжусь, і що тут відбувається.

– Доброго вечора, - відповіла я таким же буденним тоном, - вибачте, що потурбувала вас, і дякую, що відгукнулись. Ми перебуваємо на Північному вокзалі, а ці два чаклуни з Темної Ложі намагаються мене вбити, як бачите, не безуспішно.

– І що ви від мене хочете? – Вернер байдуже подивився на мене.

– Щоб ви мене врятували, звісно ж, - відповіла я так, наче це була якась дрібниця.

– І вашого коханого також? – демон поглядом вказав на «Графа», з якого я ще не поспішала злізти. Може, це й наглість, але все ж краще, ніж валятись на підлозі.

Якби в мені залишилось достатньо крові, я б почервоніла від такого зауваження.

– Ніякий він мені не коханий, - запротестувала я. – Але так, врятуйте і його також, і його напарника, який сидить за кіоском.

– З чого це раптом я повинен вам допомагати? – в очах демона запалали хижі червоні вогники. Я знала, що він хоче від мене почути. Глибоко вдихнувши, я сказала:

– Ви пропонували мені угоду, допомогу за допомогу, послуга за послугу. Так ось, я збираюсь прийняти вашу пропозицію.

Губи демона вигнулись в легкій усмішці, від якої мене дрижаки взяли.

– По руках, - сказав він, і здавалось, що голос його проник до самих глибин мого єства.

– По руках, - сказала я, нервово ковтаючи слину.

В цю ж мить через мене пронісся потік чарів, дзвонячи, наче сотня крихітних дзвіночків. Угода була укладена.

Не встиг демон зрушити з місця, як на нього обвалився ком магічної енергії, заклинання преса, вдавлюючи містера Вернера в підлогу. Демон прикладав масу зусиль, щоб встояти на ногах. Плити під ним взялися тріщинами та втискалися в землю, утворюючи свого роду котлован. Почувся мелодійний спів заклинання, і навколо нього виріс відмінний антидемонічний бар’єр.

– Як бачите, ma chérie, всі ваші зусилля даремні. Невже ви вважали, що я, голова Темної Ложі, не зумію впоратись з демоном, навіть з таким сильним, - зарозуміло сказав Моро, не стримуючи зловтішної усмішки.

– Дуже на це сподівалась, - пробубоніла я, несила приховати розчарування. Не даремно весь цей час він спостерігав за нами з таким непохитним спокоєм, можливо, сміючися над моїми потугами врятуватись. Якщо помирати, то як горда дочка славного роду Пендрагон, а не як побита собака.

– Ви можете щось начаклувати? – звернулась я до «Графа».

­­– Ти про що? – не зрозумів він.

– У вас же є сила, так допоможіть мені, - шепотіла я.

– Я нічого такого не вмію, просто відчуваю іноді магію, - неохоче зізнався чоловік, не зумівши приховати сорому.

– Як шкода, - зітхнула я, розуміючи, що ідеї скінчились.

– Що, ma chérie, варіантів більше немає? – єхидно помітив Моро, повністю усвідомлюючи свою перевагу над нами. – Досить ваших ігор. Мені, звісно, було цікаво подивитись, наскільки ви винахідливі, не кожного дня я зустрічаю такого цікавого супротивника, але мені це вже почало набридати. Я так розумію, що добровільно здаватись ви не збираєтесь?