19.3 Гучні викриття або як все таємне стає явним

                                             Ніхто б про тебе не знав, якби сам не розбовтав.

                                                                 (Народна мудрість)

Я плила в океані болю. В бездонному, безмежному, холодному океані болю. Світ зник для мене, залишивши тільки нестерпну муку. Я не могла поворухнутись, кожний вдих давався так важко, наче мені на груди поклали тону цегли, навіть думати для мене було болісно. Точно, все через те, що мене пристрелила людина з «ІГАНА». Кульгаві демони, вистрелив мені прямо в голову! Чому ж я все ще жива? Адже якщо мені боляче, я точно все ще на цьому світі. Я відчувала, як моє серце, розірване першою випущеною кулею, продовжує битись всупереч всьому. Переборюючи пекельний біль, воно не на секунду не припиняло підтримувати в мені життя.

Нова чорна хвиля агонії накрила мене з головою. Мені хотілось кричати, звиватись на підлозі, волати, але нічого з цього я зробити не могла. Все, що мені залишалось, це мовчки та нерухомо терпіти. Голова була одним пекельним казаном, в якому демони варили своє вариво. А якщо через поранення в голову я назавжди залишусь інвалідом? А якщо я збожеволію від болю? Хоча, якщо я можу роздумувати про це, то з моєю свідомістю все в порядку.

Окрім цих думок, я також розуміла, що все ще знаходжусь у свідомості. З пораненнями, від яких людина вмерла б одразу, я все ще була в свідомості! Я жадала забутись, відрубитись, заснути, або просто померти, тільки б припинити ці муки, але бажане забуття все ще не приходило. О так, я ж чарівна істота, врешті-решт, хоча все життя вважала себе людиною. Таких як я дійсно важко вбити, оскільки магія всередині нас надає нам надзвичайну живучість. Як і у випадку, коли хобгоблін зламав мені шию, коли Крістін отруїла мене гидотою, від якої будь-хто інший приставився б за секунди, так і зараз я відчувала, як сила розтікається по всьому тілу, змушуючи мене дихати, серце битись, а мізки працювати. Величезний потік магії тримав мене на плаву в цьому чорному океані болю та смерті, змушуючи тіло зцілюватись, виносячи мене на береги свідомості.

– Боже правий, вона все ще жива…

– Не може бути… Від пострілу впритул її голова повинна була розлетітись на шматки…

– Що будемо робити?

– Відрубаймо їй голову. Це буде для неї кінець.

– Я покличу П’єра. У нього з собою меч…

Спочатку я не зрозуміла, що за дивні фрази долітають до мене в темряву. Який меч? Яка голова? Але потім до мене почав доходити зміст сказаного. Це «Широкоплечий» і «Граф» обговорювали мою подальшу долю. Напад паніки подолав біль і змусив мене остаточно опритомніти. Я відчула тверду холодну підлогу під собою, як через неприродну позу затерпла шия, а ніс був забитий пилом. Світло від ламп різко полоснуло по очах. Я усвідомила, що лежала в калюжі власної крові. Не зважаючи на пекельний біль, я хотіла перевернутись на спину, але тіло було мов свинцеве й відмовлялось слухатись.

– Боже мій…, - прошепотів «Граф».

Я почула, як клацнули запобіжники пістолетів, дула яких, вочевидь, знову були націлені на мене.

– Де носить цього йолопа П’єра? – нетерпляче пробубонів «Широкоплечий». В його голосі я чула нотки страху. Певно, я була у них першою потворою, яка так наполегливо не хотіла вмирати. Від цієї думки мені чомусь стало смішно, і мені навіть вдалось посміхнутись. Так, при черепно-мозковій травмі можна очікувати чого завгодно.

Чекати на П’єра мені зовсім не хотілось. Я поворушила пальцями, а потім руками.

– Лежи й не рипайся, інакше я зроблю з тебе решето! – гаркнув «Широкоплечий».

Мені було глибоко начхати на його протести. Прориваючись крізь біль, я спробувала піднятись на ліктях. Від цього зусилля тіло звело судомою. Мене ледь не в баранячий ріг скрутило. З очей приснули сльози, до горла підступила нудота. Після кількох болісних конвульсій мене все ж знудило. На підлогу із дзвоном впали дві срібні кулі, що всадив у мене «Граф». Святі єдинороги, він стріляв у мене сріблом, немов справжній мисливець на вампірів! Дивуйся, не дивуйся, але після того, як я їх позбулась, мені одразу полегшало, наче пішло те, що гальмувало мій процес одужування. Я насилу завалилась на бік і подивилась на своїх противників.

«Граф» і «Широкоплечий» відскочили назад на пару метрів. З пістолетами напоготові вони з жахом і подивом дивились на мене. Я хотіла попросити їх опустити зброю, або хоча б заспокоїтись, але з горла вирвалось тільки невиразне хрипіння. Мені нічого не залишилось, як також витріщитись на них.  

Ми грали в дивоглядки цілу хвилину. Чоловіки в цей час зважували та прораховували можливі варіанти своїх дій, а я намагалась начаклувати бодай якийсь захист. Я розуміла. Що лічені секунди відділяли мене від того, коли вони мене знову пристрелять або відітнуть голову. Мені поталанило лиш в тому, що вони розгубились і не відкрили стрілянину одразу, коли я опритомніла. Розуміти-то я розуміла, але зробити нічого не могла. Магія бурлила в мені хаотичним виром, вона зцілювала мене, бризкала на всі боки й складатись у впорядковані заклинання ніяк не хотіла. Варто було мені до неї доторкнутись, як вона розліталась на мільйони бризк. В такому стані чарівну кашу ніяк не звариш. Усвідомлення своєї приреченості тиснуло на мене могильною плитою.

– Де цей чортів П’єр? – ревів «Широкоплечий», перехоплюючи зручніше пістолет здоровою рукою, оскільки другій тільки й залишалось, що безпорадно звисати вздовж тіла. Все моїми стараннями.