§ 19. Теорія природного відбору. Виживає сильніший 19.1 Задзеркалля. Прихована загроза

                                     Такі звичні всім дзеркала являють собою стародавній

                                     магічний інструмент, який відкриває двері в

                                     інші світи. Однак використання магії задзеркалля

                                     потребує надзвичайної обережності. Дуже легко

                                     загубитись в калейдоскопі просторів. 

                                   (Ж.Ферьє «Сучасні практики світового окультизму»)

Ми знову опинились в гущі людей. Не дивлячись на темряву, час був ще не пізній, вулиці були заповнені веселими компаніями, закоханими парочками та людьми, що поспішали додому. Місто продовжувало жити своїм буденним гамірним життям, не звертаючи жодної уваги на надприродну драму, що розігралась під його блідим небом. Ми спіймали таксі та вирушили на Північний вокзал, де збирались сісти на  потяг Євростар, який за лічені години повинен був доправити нас до Лондона.

Щойно я опинилась в машині, то зітхнула з полегшенням. Прогулянка по лісу виявилась для мене справжніми тортурами. Мене весь час нудило, голова розколювалась, та хитало мене так, наче я безпробудно пиячила три дні. Леді Октавії весь час доводилось мене підтримувати, якщо не сказати нести на руках. Одна лише думка про те, що до вокзалу мені доведеться йти пішки, викликала в мене жах.

Ми їхали мовчки. Не хотілося, щоб водій навіть випадково почув нашу розмову. Леді Октавія наглухо застібнула свій плащ, щоб не було видно брудного від крові светра. Я ж в подарованому Крістін одязі виглядала як цілковите непорозуміння. Найдивовижніше, що на нас зараз ніхто не звертав уваги. Цей світ звик і не до таких видовищ. Загубитись в натовпі вокзалу не потребувало багато зусиль. Розбурхана сіра людська ріка підхопила нас та потягла за собою.

Леді Октавія купила нам квитки на найближчий потяг. До від’їзду залишалось трохи більше пів години, і ми сіли в кафетерії, щоб згаяти час. 

– Леді Октавіє, а ви купили квитки Року та Шамалу? – поцікавилась я, роздивляючись невеличкий прямокутник з надрукованими на ньому цифрами.

– Вони їм ні до чого, - була лаконічна відповідь.

– Хіба? До речі, а де вони? Я не бачила їх з того часу, як вони зникли в парку, - я з цікавістю дивилась на всі боки, сподіваючись помітити в натовпі дві білі фігури.

– Не переймайся. Як мої фамільяри, вони завжди поряд зі мною, - леді Октавія піднесла руку до серця, зображаючи, наскільки вона цінує своїх незримих помічників. Але я знала, що під наглухо застібнутим плащем знаходиться коштовна підвіска з трьома зірковими рубінами. Тепер, дивлячись на неї магічним зором, навіть під одягом я бачила, як сяють в них магічні вихори.

– Вони там? – я не могла приховати своє здивування.

Легкий кивок.

– Схоже на лампу джина, - порівняла я, згадавши при цьому східний вигляд Шамала.

– Трохи.

– Отже, є й ще третій? Познайомите?

– В цьому немає потреби, - так само байдуже відповіла леді Октавія. Я не стала сперечатись, врешті-решт, яке я мала право наполягати, і прийнялась за черговий стакан води. Чим більше я пила, тим легше мені ставало. Бачачи в цьому  спасіння, я глушила її галонами.

– Якось мені незатишно сидіти ось так, в усіх на виду, - я занепокоєно обводила поглядом кафе та зал очікування. – Мені здається, вокзал – це перше місце, де мене будуть шукати.

– Я не відчуваю сторонньої магічної присутності, - заспокоїла мене супутниця.

– Після того, як мене отруїли, я взагалі нічиєї присутності не відчуваю, - зізналась я.

– Чому б тобі не телепортуватись безпосередньо в Англію? Ти ж це вмієш, - ельфійка окинула мене питальним поглядом.

– Шуткуєте? В такому стані я ні на що не здатна, - сказала я, ледве приховуючи збентеження. – Для будь-якого, навіть найпростішого заклинання, потрібні точність та концентрація, а мені зараз навіть погляд сфокусувати важко.

– Чому не телепортувалась одразу, як втекла?

– Ну, розумієте, єдиний прямий портал з К… місця, де я живу, веде в нашу паризьку квартиру. Та й потім, щоб успішно кудись переміститись, треба знати, куди конкретно ти хочеш потрапити. Я ж, ну, не маю уявлення.

Леді Октавія здивовано скинула одну брову, змусивши мене відчувати себе геть жалюгідною.

– Коли, коли тато привів мене до пагорбів вперше, було так темно, що я нічого особливо й не розгледіла. Одним словом, я пам’ятаю це місце вкрай невиразно, - оправдовувалась я, червоніючи до коренів волосся, - мене тоді взагалі зовсім інше хвилювало. Я навіть не знаю, як називається ця місцевість, ні її географічного положення. Все, що я пам’ятаю, це поля, пагорби та далека автострада, але чула, що в Британії таких місць повно… Ну, я й не наважилась. Хто зна, куди мене могло б занести…

Я зніяковіло замовкла. Ну, от, тепер леді Октавія буде думати про мене казна-що. Може, вона вирішить, що з такою бездарністю не варто й возитися.

– Не треба так виправдовуватись, - нарешті сказала вона. – Я сама не вмію телепортуватись, тому не знаю всіх тонкощів цієї справи. Ти ще така юна, не варто стидатись того, що в тебе щось не виходить. Досвід, майстерність та мудрість приходять с часом.