18.5 Старі знайомі як нові союзники

                                               Від вибору союзників залежить результат всієї

                                              битви. Вони можуть стати як великою силою,

                                              так і слабкістю в бою.

                                                   (Вільгельм Хоробрий «Записки полководця»)

Я повільно приходила до тями, наче виринала з-під товщі густої та липкої маси. Мене кинуло в холод, все тіло звело судомою. Живіт скрутив немилосердний спазм. Хтось повернув мене на бік, і я виблювала. Зусиллям волі я відкрила очі. Світ закружляв переді мною калейдоскопом кольорових вогнів. Через хвилину другу вони уповільнились та склались у відносно читку картину.

Я лежала на руках у леді Октавії, закутана в її ж пальто. Теплий вітерець хитав над нами крони дерев, які тільки почали вкриватись молодим листям. А над ними в темному небі миготіли зорі.

– Де…я? – вдалося мені прошепотіти пересохлими губами.

– В Булонському лісі, - відповіла леді Октавія мелодійним та переливчастим, мов струмок, голосом. Від одного його звучання мені наче стало легше. Чиясь біла рука подала пляшку з водою, і обережно підтримуючи мені голову, леді О’Лайрлассе почала мене поїти. Я вчепилась в неї тремтячою рукою і почала жадібно пити, поки не спустошила пляшку за один прийом.

– Чому…ми…тут? – задала я наступне питання, борючись з нудотою.

– Рятуємось від Темної Ложі, - була лаконічна відповідь.

– Так, точно, - спогади нещодавніх подій кольнули мене тонким жалом. Я придушено схлипнула.

– Все, все, заспокойся, - леді Октавія обережно відкинула волосся з мого чола та ніжно погладила по голові.

Я зробила кілька глибоких повільних вдихів і стисла себе в кулак. Зараз не час розкисати, наревуся, коли все буде позаду. Я спробувала підвестись, від чого знову запаморочилось в голові.

– Не напружуйся, тобі міцно дісталось. Добре, що взагалі живою лишилась. Я, звісно, зробила, що могла, але тобі треба оговтатись, - леді Октавія знову вклала мене в свої обійми.

– Як ви мене знайшли? – я подивилась на ельфійку знизу вверх. Її обличчя було спокійним та непроникним, наче все, що відбувалось, її зовсім не турбувало. Навіть в нічній темряві було видно, як блищать і переливаються всіма відтінками синього її очі.

– Коли ти не прийшла на зустріч, я почала хвилюватись. Спочатку я подумала, що, можливо, ти просто запізнюєшся, але дерева на площі розповіли, що ти пішла з дивною жінкою.

– Дерева розповіли?

– Так, дерева, - леді Октавія усміхнулась, від чого її обличчя стало ще вродливішим, на мить загубивши маску вічного холоду. – Я ж ельф, а ельфи розуміють мову дерев, каміння, тварин. Ми чуємо світ, як не чує більше ніхто. Точніше чули.

Ця розповідь нагадувала мені більше казку, ніж скупі факти про здібності ельфів. При цьому казка обіцяла бути сумною.

– А що було потім? – спитала я тоном, яким зазвичай в дитинстві змушувала розповідати мені історії тата, Агнію та Вассу.

– А далі, - леді Октавія глянула на мене, злегка вигнувши брови, - а далі дерева показали, в якій стороні тебе шукати. І коли мій фамільяр тебе знайшов, то ми увірвались до квартири злодіїв та врятували прекрасну принцесу. Хоча до чарівного принца з нас ніхто не дотягує.

– Прекрасної принцеси ельфів мені повністю вистачає, - видавила я з себе ріденьку усмішку.

– Жартуєш? Це добре, - схвально кивнула моя рятівниця.

Тут у мене виникло ще одне питання.

– А ми – це хто? – вже вдруге за день я ставила це питання.

– Ми – це я та мої вірні фамільяри, - спокійно пояснила леді Октавія. – Ось, познайомся. Це Року. Він японський йокай. Ми подорожуємо разом з тих самих пір, як багато років тому я відвідала його країну.

Почулися легкі кроки. Наді мною схилився чоловік, білий, як сніг. Молочного кольору шкіра відтінялась ще білішим волоссям, яке було зібране в довгий кінський хвіст. Зверху білого кімоно були одягнуті білі штани або хакама, як я дізналась пізніше, нижче колін стягнуті поножами. На ногах у нього красувались дивні солом’яні шльопанці-дзорі. Єдиною яскравою плямою в його зовнішності були яскраво-червоні очі, наче дві краплі крові, пролиті на сніг. Чомусь пригадалась казка про Білосніжку, тільки в моєму варіанті про азійську Білосніжку, від якої холонула кров. Чоловік був озброєний самурайським мечем-катаною та списом, ратище якого, як не дивно, було металевим.

– Я – Року, йокай Японського моря, - ввічливо представився він і вклонився. Голос його був тихий та глибокий, у вимові відчувався легкий акцент. Ззовні Року був так само спокійний, як і його хазяйка.

– Дуже приємно, - я видавила з себе змучену усмішку.

– А я – Шамал. Це я тебе знайшов, - долинув звідкілясь дзвінкий, наче дзвіночок, голос. Я подивилась навкруги, але так і не змогла знайти його власника.

– Ось він я, - знову долинув дзвінкий дитячий сміх, і прямо наді мною виник образ хлопчиська та повиснув у повітрі. Я тільки здивовано кліпала очима.