18.4 Темна Ложа – друга сторона магічної медалі

                                            Традиційно чаклуни поділяються на світлих та

                                           темних, залежно від того, які цілі вони

                                           переслідують та в яких сил просять протекції.

                                               (П.С.Парко «Побут та звичаї чаклунів»)

Площа Контрескарп відносно невелика за розміром. З усіх боків вона оточена вигадливими п’ятиповерховими будинками, на перших поверхах яким юрмляться кафе та магазини. В її центрі знаходиться невеличкий водограй, обсаджений по колу адамовими деревами. Марі казала, що вони дуже гарно квітнуть, і я хотіла це побачити, проте було ще зарано. Шкода, що мені так і не доведеться милуватись обіцяною красою. Добре хоча б народу не було надто багато. Зазвичай тут юрмилось повно туристів, але певно березень не був найкращим часом для подорожей. В цілому тут панувала дуже затишна атмосфера. Сівши на лаву біля водограю, я трохи заспокоїлась та відчула себе у відносній безпеці.

Годинника у мене не було, і я не знала ні час, ні як скоро мала підійти леді Октавія. В очікувані зустрічі я трохи послабила маскувальні чари, щоб ельфійка, яка поспішала  мені на допомогу, могла мене хоча б побачити. А то якось негарно вийде, якщо я для неї так і залишусь пустим місцем. Тепер перехожі могли мене бачити, але особливої уваги на дивну дівчину не звертали. Наче так і треба. Наче я була частиною пейзажу.

Хвилини тягнулись нескінченно довго. Здавалось, що я сиджу тут вже цілу вічність. За цей час думки мої заспокоїлись, і я змогла більш детально продумати свої подальші кроки. Люди снували туди-сюди. З кафе вийшов гурт дівчат і, щось жваво обговорюючи, пройшов повз мене. Серце стислось від суму. Мені вже навряд вдасться так погуляти. Мої безхмарні дні добігли кінця, а все через дурних чаклунів Ради. Ковтаючи сльози, я подумки прощалась з Жеромом, Марі, Адель, хлопцями з баскетбольного майданчика, з усім Парижем, коли раптом мене хтось поплескав по плечі. Від несподіванки я здригнулась та відскочила від лави ледь не на два метри. Сфокусувавши погляд, я розгледіла шкіряну куртку з бахромою на рукавах, як у американських індійців, строкату блузку, намисто в кілька рядів та довгу спідницю до підлоги. З полегшенням я зрозуміла, що це Крістін. Її довге волосся не приховувало величезні круглі сережки, а на голові на штиб бандани була зав’язана червона хустка.

– Привіт, - сказала вона з посмішкою, - чим це ти тут займаєшся?

– П-привіт, - відповіла я, переводячи дух, - я той, чекаю на декого. Ати що тут робиш?

– Я ж живу неподалік. Ти що, забула? – Крістін скинула брови та критично оглянула мене з усіх боків. – Що це ти на себе натягнула? Ти що, плакала?

– Ну, не те щоб плакала… А це…той, не звертай уваги. Одним словом, довга історія, - я нервово провела рукою по сукні.

– Зізнавайся, що трапилось? Ти зникла на кілька днів, я не могла до тебе додзвонитись, вдома тебе теж не було. Карти мені показали взагалі казна-що. Я хвилювалась, - Крістін з тривогою дивилась на мене.

Я намагалась придумати, що ж їй такого відповісти, щоб бодай якось пояснити ситуацію, а сльози самі лилися в мене з очей.

– О Господи, Яно, люба, заспокойся, - Крістін обережно мене обійняла та почала витирати сльози хусткою. – Все буде добре, - воркувала вона, - гайда зараз до мене додому. Ти заспокоїшся, приведеш себе в порядок.

– Не можу, я на декого чекаю, - заперечила я.

– Та годі тобі, всього п’ять хвилин. Чайку вип’ємо. Ти взагалі сьогодні їла?

При думці про їжу у мене забурчало в животі. В мене з самого ранку й макового зернятка в роті не було. До того ж Крістін була моєю подругою, і я була з нею відвертою майже в усьому. Вона завжди підтримувала мене. Вона була відьмою та чудово могла б зрозуміти ситуацію, що склалася. Нерозумно було б відмовлятись від її допомоги. Я допустила, що час в мене ще є, і я встигну повернутись до приходу леді Октавії.

– Тільки на п’ять хвилин, - погодилась я.

– Домовились, - посміхнулась Крістін, і ми швидко пішли по вулиці.

Поки моя подруга поралась на кухні, я переодягалась. Герцювати в наряді чарівної принцеси мені не посміхалось, тому Крістін люб’язно дала мені дещо зі свого одягу. Оскільки вона була високою та худорлявою, мов жердина, легкий меланжевий светрик та потерті сині джинси були для мене завеликі. Довелось кілька разів підгортати рукава та холоші. Блакитна демісезонна куртка бовталась на мені, мов на вішалці, але як кажуть, дар – не купля, не гудять, а хвалять. Тепер я хоча б виглядала відповідно до цього світу, і за те дякуємо. Єдине, що я залишила, це черевики з високими халявами. Як не чаклуй, а її сороковий на мій тридцять шостий ніяк не переробиш.  

– Дякую за одяг, - сказала я, заходячи на кухню.

– Завжди, будь ласка, - відмахнулась Крістін, - в будь-якому випадку це краще твоєї старожитньої сукні.

– Не хочу чути це від того, хто одягається, як циганка, - буркнула я у відповідь.

– Ось, випий чаю з бутербродами, а я зараз ще чогось скапарю, - Крістін махнула рукою на стіл.

– Дякую, але немає часу. Обійдуся тільки чаєм, - я сіла за стіл та припала до чашки з духмяним трав’яним чаєм, наче вже тиждень нічого не пила.