18.3 Тактичний відступ як вид бойового маневру

                                               Інколи, щоб перемогти, відступ неминучий.

                                     (Лі Шен Шуй «Воєнне мистецтво п’яти королівств»)

Концентрація магії була такою високою, що й сокира б увисла. Злість та агресія також зашкалювали. Я насилу сковтнула. Серце припустило скоком, загрожуючи ось-ось проломити тонкі ребра та втекти геть.

– Будь ласка, перестаньте! – крикнула я, але з горла вирвався тільки тихий писк.

– Заспокойся, манюня, - повернувся до мене Джош, блиснувши хижим вищиром, - ми тебе образити не дамо.

– Будь ласка, не треба битись через мене. Молю! Хай краще я пройду обряд! – вмовляла я, ледь стримуючи сльози.

– Що ти таке кажеш, люба? – сказав тато, не спускаючи очей з противника. – Нехай весь цей час я був поганим батьком, я це чудово розумію, але більше я тебе не кину. Ти – все, що в мене є. Якщо з тобою щось трапиться… Якщо я тебе втрачу… Мені нема чого жити.

– Леді Іліссо, будь ласка, відмовте їх, - не здавалась я. – Беріть Адріана та йдіть, це вас не стосується.

– Ти дивуєш мене, Яно. Всі ці роки ми були наче одна родина. Як ми можемо кинути тебе в такий складний момент? – була відповідь.

– Ми більше не дозволимо над тобою знущатись, - підтримав мати Адріан.

Дурні, тупі, вперті ідіоти! Як же ви не розумієте! Покінчивши з вами, Рада все одно зробить зі мною все що захоче. Вони підуть на все, аби заволодіти моєю силою. Їх набагато більше. Прошу вас, не ризикуйте заради мене своїм життям. Мені не потрібна така жертва! Не важливо, що буде зі мною, аби ви були цілі та здорові. Я не хочу більше нікого втрачати! Як я хотіла сказати це все, але знала, що мене все одно ніхто не буде слухати. Любов, вона така. И тут почалось.

З усіх сторін посипались заклинання. Тато, майстер Левіс, леді Іліссо та майстер Вівіана їх вдало відбили, та навіть контратакували. В Агнію врізався величезний зелений спалах і розсипався міріадами скалок, а вона навіть не хитнулась. Як дракону, одній з найчарівніших істот, вся ця магія була їй до лампочки. Хрещена з успіхом відбивала заклинання, а заклиначів драконів в наших противників, слава єдинорогам, не було. Дядя Освальд також тримався добре. Міна просто спостерігав за протистоянням, його сила була захисного, а не бойового типу. Єдине, що він міг – утримати ворогів в залі та не дати їм розбрестися по замку, а також створити бар’єр, щоб наслідки магічної битви, не зашкодили решті мешканців та не зруйнували мій дім вщент.  Проте у Джоша справи йшли не так добре. Для досвідчених чаклунів Чорні Круки були легкою здобиччю, оскільки не вміли користуватись магією. Звісно, гострі ікла та надлюдська сила – це серйозний аргумент в будь-якій бійці, але щоб його застосувати, треба покинути стрій та розпочати бій, що означало залишити мене відкритою. Так що вони з батьком тільки й могли якось блокувати заклинання, що летіли в них, вичікуючи слушний момент. Несподівано Джош похитнувся та впав навколішки. Кинувшись до нього, я побачила, що він неприродно блідий. Вени роздулись та потекли під шкірою синіми ріками. Брат силкувався зробити подих і не міг.

«Задушливе закляття», - зазоріла мені думка. Не вагаючись, я поклала руки йому на голову та наказала чарам піти. Я відчула, як липка неприємна магія долю секунди побунтувала під моїми пальцями, а потім помчала геть до того, хто її наклав. Хтось з натовпу придушено крякнув та схопився за груди.

– Дяка, сеструню, - прохрипів Джош, - ще б трошки… Не знав, що ти так умієш.

– Я й сама не знала, - відповіла я, витираючи руку об спідницю. Відчуття чужих чарів все ще залишалось на ній, і в мене було величезне бажання сунути долоні під кран.

Поки Джош намагався повернутись в стрій, тихо зойкнула та похитнулась леді Іліссо. Намагаючись її прикрити, майстер Левіс отримав два потужних заклинання, що повалили його на підлогу, наче ганчіркову ляльку. Тут я помітила, що й тато дихає вже надто важко, а його правиця нерухомо звисає здовж тіла. Я ледь не захлинулась від нападу льодяної люті, яка накотила на мене наче лавина та накрила з головою. О, як добре було б вбити всіх цих тупих чаклунів! Тим, хто посягає на мою сім’ю нема прощення! Так, вбити, покарати, вони це заслужили! Я знаю, що мені це під силу! Я почала важко й часто дихати, ковтаючи лють, наче бите скло. Ні! Ні! Я не кровожерливе чудовисько! Я обіцяла Джошу, що не буду нікого вбивати, якщо є інший вихід. Я не могла і не хотіла порушувати свою обіцянку. Оскілки в мені текла кров чарівного народу, я, як і будь-який інший фейрі, була зв’язана путами клятви й не могла переступити через неї. А отже, має бути інше рішення. Мене раптом осяяло.

– Стійте! – заволала я що сили. – Стійте!

В залі одразу запанувала напружена тиша. Всі дивились на мене: мої друзі з докором, хвилюючись, що ще могло прийти мені в голову; Верховний Чаклун з радістю, він-то сподівався, що я вирішила здатися.

– Годі битися, - сказала я якомога твердо та рішуче. – Досить. Теж мені, знайшли привід. Ладні повбивати один одного через мене. От тільки мене ви забули спитати, що я про це думаю. І знаєте, що? Йдіть ви всі на…, - на трьох звучних літерах, позичених у Жерома, я зникла, залишивши тата та Голову розбиратись на одинці.

                                                       ***

І ось я зникла. Точніше зникла в одному місці та з’явилась в іншому за допомогою міжсвітового порталу. Не в змозі дивитись, як кривдять моїх рідних, я вирішила діяти за принципом «тож не дістанься я нікому». Хоча, це не зовсім так. Комусь я таки дістанусь, але не Раді. Єдине на що я сподівалась, це те, що з моїм зникненням в Кастеле Магус припинять мутузити один одного й кинуться на мої пошуки. Чаклуни Еквілібріуму все ж не дикі звірі, вони не будуть мучити та вбивати моїх друзів за те, що я втекла. Вони ж світлі, ну, начебто.