17.7 Магічні війни, радіус ураження

                                             Немає нічого страшнішого за магічні війни.

                                            Якщо від меча та стріл можна сховатись, то

                                            від чаклунства не існує спасіння.

                                               (Вільгельм Хоробрий «Записки полководця»)

Я стояла на краю села. Далеко біля замку вирувало море солдатів. Наче під час прибою вони хвилями кидались на мури, але не в змозі подолати магію Міни, з ревінням відступали. Нічний вітер доніс до мене відголос чужої магії. Це Марік намагався пробити в захисті вилом, але поки в нього це не дуже виходило. Серце моє похололо, варто мені було лише уявити, що трапиться, якщо всім цим варварам вдасться потрапити всередину.

«Не дозволю!» - ця думка заполонила всю мою свідомість. Я повинна подолати їх, чого б це мені не вартувало. Я подивилась на нічне небо, таке байдуже й спокійне. Простягнувши до нього руки, я благала його про допомогу, але заклинати небеса не те саме, що гасити полум’я. Вони такі мінливі та вічно глухі до наших прохань. Якщо вони не захочуть мені допомогти, то я їх змушу. Звільнивши всю магію, я потягнулася нею вгору, вище дерев, вище веж Кастле Магус, вище гірських вершин, туди, де гуляли вітри та бавились хмари. Одразу здійнявся ураган, з завиванням налетів на ряди противника, гасячи смолоскипи та збиваючи з ніг людей. Небо затягло хмарами, долинули перші розкати грому. Кілька блискавок зірвалось з обважнілих хмарин і вдарило просто в армію ворогів.

У війську почалось сум’яття, якщо не сказати паніка. Ще кілька блискавиць вдарило в катапульти та останню облогову башту, від чого ті спалахнули, мов сухе гілля. Шал стихії все наростав, коли я відчула спротив своїй магії. Марік знову вирішив все звести нанівець своїми контрзаклинаннями. Варто надати йому належне, сил йому було не позичати. Він був сильнішим за мене минулу, і зараз він теж не збирався поступатись. На мить все стихло, наче стихія все ніяк не могла вирішити, кого ж їй слухатись. Я звільнила ще більше сили, і буревій розігрався з новою наснагою. Мій противник теж не здавався, що змушувало вітер то затихати, то розпалюватись знову і знову.

Наше протистояння тривало декілька хвилин, коли я відчула, що починаю стомлюватись. Бійка з мародерами не минулась безслідно. Навіть мої нові сили, які я якимось дивом нашкрябала, добігали кінця. Руки тремтіли, по обличчю градом котився піт, серце билось мов навіжене, погрожуючи ось-ось вистрибнути з грудей. Але я не могла здатися, тільки не зараз! Добре було б, якби хтось нарешті прийшов мені на допомогу. Я згадала дракона, який врятував мене від слуа. От хто б мені зараз допоміг. Я потягнулась до нього своєю силою, але як я не намагалась, покликати його мені не вдавалось. Я не знала його імені, тож повної влади у мене над ним не було. Викликати дракона в інший світ не теж саме, що свиснути його з печери за рогом. Зовсім інший рівень, але зневірятися було ще зарано. Мені потрібна допомога, і я будь-що її отримаю. Навіть, якщо після цього мене зненавидять. Я перестала шукати безіменного дракона та спрямувала свої чари на того, чиє ім’я знала напевно.

Моя магія знайшла його за багато світів звідси. Я огорнула його силою та наказала з’явитись. До мене долинули спроби спротиву, але я покликала переконливіше, і в нього не було іншого вибору, як з’явитись на мій поклик. З новим рокотом грому на переляканого противника з небес спікірував величезний дракон. У спалахах блискавок його луска відливала сріблом, але я знала, що насправді вона золота. Він був такий великий, що з легкістю міг підняти в повітря цілий автобус, а помах його крил створював такий самий буревій, що й лопаті гвинтокрила. З диким ревінням дракон налетів на людей, розкидаючи їх в сторони та дихаючи полум’ям. У війську почалась паніка. В чудовисько полетіли стріли та снаряди з вцілілих катапульт. Перші не завдавали йому жодної шкоди, скоріше дратували, мов рій мух слона. Все ж таки у драконів дуже міцна шкіра, її не проб’єш чим попало. Від кам’яних снарядів дракон з легкістю ухилявся зі швидкістю та грацією, яку важко було очікувати від такої величезної істоти.

 Тож з допомогою я розібралась, але цей маленький трюк лишив мене зовсім без сил. Марік насідав, якщо він мене зараз переможе, а потім візьметься за дракона, тому ой як не пощастить. Вся моя праця буде марною. Я трималась до останнього. Під тиском сили чаклуна я опустилася на коліна. Здавалось, що мене от-от притисне величезною кам’яною брилою. Невже це все? Мені потрібна ще сила. Ще більше сили. Я подумки потяглась до джерела магії, яке я нещодавно пробудила, але щось мені заважало. Якщо порівнювати мої віднайдені чари з рікою, що прорвала греблю, то було таке відчуття, що в цієї самої «греблі» спрацював захисний механізм, закрились якісь метафізичні шлюзи, перекриваючи потоки такої потрібної мені сили. Я подумки вхопилась за скудні цівки енергії, що ще сочились з неприступної бетонної перешкоди, і потягнула їх на себе. Крапля за краплею я збільшувала їхній потік, змушуючи роз’їдати, збільшувати виломи в ідеальному обличкуванні «греблі». Я знала, що по той бік знаходиться ціле море чистої невикористаної сили, і збиралась добути її всю.

«Ну ж бо, трісни, трісни. Прорви ж ти її нарешті!» - повторювала я собі. Нарешті, не витримавши тиску, стіна «греблі» почала вкриватись тонкими тріщинками. Одна, дві, три. Здавалось, що це тріскається не метафізична перешкода, а щось всередині мене. Голова боліла так, наче мені просто в мозок засунули розпечену кочергу. Тіло стало гарячим, і в міру того, як розростались тріщини в «греблі», температура все підвищувалась. Так погано мені ще не було ніколи в житті, при цьому я не забувала стримувати натиск Маріка. «Ну ж бо, ще трохи», - благала я. Тріщини все збільшувались, робились ширшими, і здавалось, що це тріщить по швах моє тіло. Я стисла зуби та намагалась глибоко дихати. Перед очима стояла червона пелена, але головне не здаватись. Якщо я втрачу свідомість, то все буде марно. Треба потерпіти ще трохи. Вдих-видих, вдих-видих. Сила вже більш вільно текла в мені. Що б нас не розділяло, ми все ж були єдині. Вона була частиною мене й відгукувалась на мій поклик, намагаючись повернутись в рідне річище. Нарешті, не витримавши такого тиску, «гребля», або що мені там заважало, з гучним тріском розлетілось на друзки. Біль був такий, наче все у мене всередині вибухнуло. Він осліпив мене. Я не могла дихати, не могла думати. Світ навколо зник. Залишився тільки біль. Гарячий. Нестерпний. Всепоглинаючий. Єдине, що я могла, це скорчитись на землі й кричати. І я волала, поки  не зірвала голос, поки не відчула в роті присмак крові, до болю в легенях. І цей  крик, страшний, нелюдський, пронизував самі небеса, прориваючись далеко в інші світи, сповіщаючи їх про народження нової істоти, чудовиська, чогось явно не людського.