17.6 Основи оборони. Захист найближчих поселень

                                                                         Найкращий захист – це напад.

                                                                           (Олександр Македонський)

Я стояла на мурі фортеці, усією вагою спираючись на Маркела, який не давав мені впасти, і дивилась, як палає Ворожбите. Маленьке село у чорта далеко, чиє населення не перевищувало двохсот осіб. Воно завжди здавалось мені чимось звичним, невіддільною частиною мого буття. Я полюбляла спостерігати за його розміреним життям, за побутом селян, за його щоденними клопотами. Жити в такому далекому від іншого світу місці нелегко: високі неприступні гори часто грали з нами злі жарти, то снігом занесе по саму маківку, то зливами змиє ледь не в океан, то потрусить нас так, що тільки й встигаєш латати тріщини в стінах. Допомоги тут чекати нізвідки й сподіватись можна було тільки на себе. Всі тут одне одного знали, і всі одне одного підтримували. І хоч ми з мешканцями села не були близькі, але це були мої люди. Я знала усіх поіменно. Разом з усіма я вітала прихід нового життя, тужила за померлими та приносила квіти на їхні могили. Якщо в селі хтось сильно хворів, то, забувши про страх, люди бігли до нас в надії отримати «чарівні» ліки в картонних коробочках та пластикових пляшечках від ведучих фармацевтичних компаній. Так, до нас не мали райдужних почуттів, але все одно прибігали за допомогою, як до єдиної реальної сили в цих краях. Єдність суперечностей.  До того ж останній Савен довів мені, що не такі ми вже й чужі. Багато в чому наші прикрощі та бажання були схожими. Ми співали разом, молились разом, народжувались та помирали на цій землі. І тепер зараз це все хотіли у нас відібрати.

Я дивилась на палаюче село, і разом з ним горіло щось важливе в моєму серці, так наче зараз палили мій власний будинок. Вітер доносив ревіння худоби, приреченої живцем згоріти в закритих хлівах, і плач наляканих дітей, які переховувались разом з матерями в цитаделі замку. Я бачила відчай на обличчях чоловіків, які дивились разом зі мною, як гине все нажите тяжкою працею. По щоці скотилась сльоза. Тату, Агніє, Джоше, Адріане, ну де ви всі, коли ви мені так потрібні? Чому ніхто не поспішає мені на допомогу? Мені хотілось розридатись, устромившись в широкі груди Маркела, хотілось волати від відчаю, але я не могла собі цього дозволити. «Ніколи не забувай, хто ти», - постійно повторював мені тато у виховних цілях, і я пам’ятала. Я – Яна Дюбуа-Пендрагон, людина, фейрі, гіршван і багато хто ще, але найголовніше, що я – Хазяйка Кастле Магус і в цю мить єдина надія та опора для всіх цих людей, з якими ми прожили пліч о пліч багато довгих років. Я не могла їх підвести.

Я подивилась вниз і знайшла поглядом сера Дугласа. Дивлячись на його самовдоволене обличчя, мені хотілось плюнути йому в харю, вчепись у волосся й видряпати очі. О, в ту мить я ненавиділа його всім серцем. Я давно ні до кого не відчувала такої чорної всепоглинаючої ненависті. Я більше нікому не дозволю відібрати в мене найдорожче, навіть якщо для цього мені доведеться стати найсправжнісіньким монстром.

Гнів та ненависть захлиснули мене, наче бур вони пройшли крізь моє єство й знайшли те, що я так потребувала. Перші цівки енергії потекли крізь мене, наповнюючи моє тіло первісною дикою магією. Це було схоже, ніби виснажений спрагою подорожній в пустелі раптом згадав, що в нього прихована пляшка води на чорний день, тільки в моєму випадку це були чари. Відкинувши всі сумніви, я припала до цієї «пляшки» й зробила ковток. «Смак» був специфічний, він відрізнявся від тієї сили, що я використовувала раніше, але він був мені знайомий. Я відчувала його, коли боролось з хобгобліном, коли тікала від слуа, коли у провулку захищала Жерома від демонів, і ще колись в дитинстві, так давно, що вже й не пригадати. Останнім часом цей «присмак» почав примішуватись до всієї моєї магії. Це було схоже на суміш свіжоспеченого хліба, свіжих зелених лук, стародавніх лісів і вічного космічного холоду. Десь в глибині моєї свідомості заворушився страх, але я загнала його якнайдалі. Я була виснажена й мені потрібна була сила. Будь-яка. Розраховувати в той момент мені не було на кого, окрім як на себе. І я наважилась. Відштовхнувши Маркела та намагаючись стояти рівно, я заплющила очі й віддалась новій силі, що хлинула на мене, поспішала наповнити мене, мов ріка, що прорвала греблю, наповнювала давно обміліле річище. Всі ці роки я не приймала себе, ненавиділа магію, що дісталась мені у спадок, думала, щоб краще б її не було, адже тоді я могла б жити спокійно, але сьогодні вона була мені потрібна як ніколи. І я пила її несамовито й жадібно.

Всі мої почуття загострились до межі. Ніч вибухнула міріадами фарб, запахів і звуків. Світ говорив зі мною, здавалось, що я чую, як співають зірки. Спочатку я подумала, що не витримаю такої кількості інформації, що ринула на мене, але моя свідомість чудово з усім впоралась. Це було так природно, що до цього часу я була мов сліпа. Мені навіть стало легше дихати, тіло здавалось невагомим. Як я могла жити без цього весь цей час? Всі мої хвилювання десь поділись. Залишилась тільки я, магія і моя ненависть до свина Дугласа, з яким я обов’язково розберуся, але спочатку попіклуюсь про село.

– Міно, захист на найвищий рівень, - наказала я.

– Так, моя пані, - відповів дух. Мені здалось, що в його погляді я вперше помітила проблиск емоції, щось на кшталт цікавості.

– Залишаю тут все на тебе, - і, віддавши цей наказ, я зникла.

Точніше, так здалось селянам, що витріщались на мене. Насправді я телепортувалась прямо в село. На це в мене пішло не більше секунди. Ось так, раз – і ти вже в потрібному місці. Як я вже казала, телепортація – це доволі складний процес, набагато складніший, ніж просто відкрити портал в місце, яке ти знаєш. Спочатку розщеплюєш своє тіло на молекули, потім на атоми, а вже їх перетворюєш на кванти чистої енергії, яка в одну мить  переноситься туди, куди тобі потрібно. Найголовніше, потім правильно зібрати все як було. Раніше без завмирання серця я цього робити не могла. Навіть коли я таким чином втекла разом з Жеромом від демонів, в мене ще довго тремтіли колінця, і кілька днів я переймалась, чи не переплутала я місцями наші печінки. Не буду навіть згадувати побічну дію у вигляді нудоти, головного болю та запаморочення. Сьогодні ж все пройшло як по маслу. Чому я взагалі раніше через це мучилась і не розуміла, наскільки це все просто?