17.5 Початок штурму. Протистояння чаклунів

                                           Класичний штурм замку починається з облогових

                                          знарядь. Перший крок – спробувати проломити

                                          стіну й утворити проломи, через які ваша армія

                                          зможе потрапити всередину.

                 (Симон Кабрера «Як штурмувати замок: покрокова інструкція»)

Залишившись без Агнії, я сильно занервувала. Все ж таки з нею було набагато спокійніше, хоч якась підтримка. Наодинці я відчувала себе невпевненою. Всіма силами я змусила себе стояти на стіні, хоч мені так і кортіло забитись у темний куток і трястися від страху перед загрозою, що нависла над нами. Бездіяльність пригнічувала мене, наче наочно підтверджуючи мою безпорадність. Такий стан справ мене не влаштовував. Я підізвала Міну й наказала передати людям, щоб вони скип’ятили кілька здоровенних чанів з водою. Будемо лити кип’яток на голови ворогів, якщо вони підійдуть надто близько, а щоб цього не сталося, я вирішила бодай трохи сплутати їм карти. О, я вирішила чаклувати. Ситуація все ж таки надзвичайна, і трохи магії не зашкодить. Який тоді взагалі сенс бути чаклункою, якщо чаклувати не можна? Сподіваюсь, мене потім не будуть за це сильно лаяти.

Я вирішила трохи уповільнити просування армії свина Дугласа й дати Агнії більше часу. Піднявши до неба спітнілі долоні, я вимовила заклинання. Вітер одразу відгукнувся на мій поклик. Зашелестівши у верхів’ях дерев, він перетворився на ураган і понісся в сторону супротивника. Я бачила, як він рве прапори, збиває з ніг людей і валить на землю катапульти. Одна осадна башта не витримала й теж повалилась на землю та, на моє зловтішне задоволення, розлетілась на міріади друзок. Але тріумфування моє було недовгим. Я відчула короткий виплеск магії, і вітер почав стихати, поки зовсім не зійшов нанівець.

– Марік, демони його дери, - вилаялась я.

Ось чим не зручний чаклун у війську. Гаразд, спробуй-но ось це. Поки свин Дуглас упорядковував ряди солдатів, я піднесла до губ два пальці так, ніби тримала невидиму цигарку. Вимовивши ще одне заклинання, я подула між ними, і моє дихання насправді перетворилось на дим, точніше в туман. Тонкою цівкою він побіг вперед, клубочачись і розростаючись, окутуючи ворога з усіх боків подібно до білої ватної ковдри. Але це було ще не все. Витягнувши долоню вперед, я пробурмотіла ще одне заклинання, розраховане на те, щоб збити подорожнього зі шляху. В ідеалі свин Дуглас і вся його рать повинні були блукати в тумані до тих пір, поки не опинилися б десь далеко-далеко звідси. Йшли хвилини, а точніше сказати повзли, дууууже повільно повзли. Нічого не відбувалось. Я вже почала сподіватись, що план спрацював, але внутрішній голос наполегливо шепоті, що розслаблятися ще рано. Й справді, туман почав розсіюватись, а ворожа дружина опинилась ще ближче, ніж раніше. Мені хотілось вити від досади. Цей ідіот Марік все зводив нанівець! Мені хотілось написати в небі сяючими літерами «Марік – ідіот», або щось на кшталт цього, але було б занадто по-дитячому.  Ну і що мені було робити? Змагатися з ним в майстерності, поки свин Дуглас буде по камінчику розносити мій дім? Мабуть, вони зараз сміються з мене, мовляв, тільки теревенити й умію. В будь-якому разі, результат цієї битви буде вирішуватись тим, чиє чаклунство пересилить.

Дуглас був вже у підніжжя пагорба, на якому височів замок. Я склала разом вказівний та середній пальці правої руки та, вимовивши заклинання, накреслила у просторі межу, поставивши між нами бар’єр, який солдатам буде вкрай важко подолати. Мої очікування виправдалися, коли військо уперлось в нього, наче в невидиму стіну. Стрункі ряди кінноти й піхоти зупинились у подиві.

– Ну, як вам це, - пробурмотіла я собі під ніс, дивлячись на них згори донизу.

Унизу з’явився якийсь рух, і вперед виїхав Марік. Він витягнув руку та почав промовляти заклинання, в ту ж мить мій бар’єр затріщав по швах. Я теж забубоніла заклинання, намагаючись стабілізувати виставлену перепону. Хоч нас з Маріком розділяло багато метрів, але відчуття було таке, наче ми стояли по обидва боки прозорої стіни, наші долоні роз’єднувала лише ця невидима перепона, і від того, хто буде сильнішим, залежало, як довго вона вистоїть. Почалось протистояння магії. Наші сили злились у клекітний вир, намагаючись побороти й виштовхнути одна одну. Чари противника здавались мені в’язкими та важкими, наче я пірнула в дьоготь. Марік точне не нехтував темною магією. Піт тік з мене струмками, рука тремтіла від напруги й вже почала німіти, але я не здавалась. Я бачила, що моєму супротивнику теж доводилось не солодко, і не збиралась зупинятись.

Наше протистояння тривало від сили п’ять хвилин, але мені здалось, що цілу вічність. Нарешті я не витримала й впала навколішки, зв’язок обірвався. Поставлений мною чарівний бар’єр розлетівся на шматки із дзвоном битого скла. Почулось тріумфальне ревіння натовпу. Солдати потрясали зброєю, вигукуючи переможний клич. Цю битву я програла. Я піднялась на тремтячі ноги та подивилась вниз. Марік підняв погляд і подивився на мене. Він важко дихав, і піт капав з нього градом, але на його обличчі читалась перевага. Він знову обскакав мене. Наскільки ж він сильний, що з таким успіхом нейтралізує мою магію своїми контрзакляттями? Адже скасувати чужі чари справа не з легких. Чи це я заслабка?

З хвилину ми буравили один одного поглядом, але грати у витрішки часу не було. Солдати пішли на штурм, потягнувши з собою таран та приставні драбини. Не гаючи часу, я опустилась на коліна і, приклавши долоні до підлоги, вичавила з себе ще одне заклинання. Я відчула, як з моїх рук магія пішла в товсту кам’яну стіну і, пройшовши її наскрізь, увібралась у землю. Щойно це сталось, пагорб став слизьким, мов лід, і всі солдати покотилися донизу.