17.4 Пошук союзників як важлива частина воєнної стратегії

                                            Союзник – це частина сили воїна. Не кожну

                                            битву можна виграти наодинці.

                                    (Лі Шен Шуй «Воєнне мистецтво п’яти королівств»)

Коли я дісталася Кастле Магус, вже смерклось. Сонце повністю зникло за обрієм, його останні промені затухали, як моя надія. Спочатку я була рада, можна сказати в ейфорії, що витримала всю цю розмову з бундючним князем, що не розклеїлась і подолала свій страх і хвилювання. Я зловтішалась, що мені вдалося його налякати, що я змусила його збліднути. Я добре зіграла свою роль, хоча чи грала я її взагалі? Я насолоджувалась тим, що дражнила його, хоч і розуміла, що не варто того робити. Що ж, можливо, моя темна сторона ще темніша, ніж я думала. Проте в той момент це було абсолютно не важливо.  Я впоралась! Я молодець!

Трохи пізніше, коли війська Іге-Вірідем залишились позаду, і напруга почала спадати, я дала волю емоціям. На очах навернулись сльози, а руки тремтіли. Чи відчувала я полегшення? Так, тому що все скінчилось. І ні, тому що нічого не скінчилось. Від того, що мені не вдалось вплинути на сера Дугласа  магічно, я відчувала гірке розчарування. Кобила піді мною запручалася, відчувши мою невпевненість, але я лише сильніше пришпорила її. Я не знала, як вчинить цей свин Дуглас. Я не знала, що мені робити далі. Лише одне втішало мене, що мешканці Ворожбитого встигли сховатись за стінами замку, що Агнія зуміла їх переконати прийняти нашу допомогу. Тепер їхньому життю нічого не загрожує, чого не скажеш про їхнє майно. В’їхавши у двір, я хотіла кинутись в обійми моєї хрещеної, щоб вона мене втішила, щоб сказала, що все буде добре, і мені більше не варто хвилюватись, але я цього не зробила. Зараз в очах селян, і особливо в очах Агнії, я хотіла здаватись сильною, а тому засунула сльози й сентименти подалі. Може, якщо я удам, що контролюю ситуацію, так воно й буде насправді.

Все зовсім стемніло, коли ми з Агнією зайняли місця на кріпосній стіні. Ми вдивлялись крізь імлу на заграву, що наближалась. Сотні мозолистих рук несли смолоскипи, освітлюючи дорогу атакуючій армії.

– Вони не стали табором, - зауважила я з жалем. Це означало, що свин Дуглас не прислухався до мого попередження. Мої слова одразу перетворились на пару в морозному повітрі, судячи з усього, сьогодні на землі буде заморозок. Я щільніше закуталась в плащ, спасаючись від нічного холоду.

– Отже, вирішили атакувати вночі, - зітхнула Агнія. – Від Леона досі немає звісток?

– Ні, нічого, - підтвердила я. – Вони поспішають закінчити все до того, як він повернеться. Мене вкрай непокоїть те, звідки вони дізнались, що він відсутній. Не можу повірити, що Васса, Созонт, Маркел чи Корделія можуть бути зрадниками.

– Може, це хтось з селян?

Ми з Агнією одночасно подивились вниз, де в яскравому світлі смолоскипів снували селяни, готуючи на вогнищах скромну вечерю. Ми тимчасова розмістили їх в нежилому крилі, але щоб нагодувати таку кількість людей однієї нашої кухні було недостатньо. Як недостатньо було й продуктів. В наших підвалах, звісно, зберігались запаси круп, борошна, овочів та інших наїдків, але розраховані вони були від сили на шістьох людей, що проживали в замку. До довгої облоги ми не були готові.

– Знаєш, ми всі жили доволі відособлено один від одного. Селяни ніколи не цікавились нашими справами. Не думаю, що їм було цікаво, хто з панів перебуває в замку, а хто ні, - я уважно роздивилась людей, які з тривогою тулились один до одного біля вогнищ. Пошепки вони перемовлялись, що ж з ними буде далі. Вони боялись ворожих солдатів, але так само вони боялись і нас. На їхню думку, вони опинились між молотом та ковадлом. Рятуючись від війни, вони опинились у найстрашнішому для них, місці на світі. Раніше тато завжди швидко розрулював такі ситуації ще на підході, і це було вперше, коли нам довелося евакуювати людей. Все через те, що я не впоралась зі своїм обов’язком, я просто не знала, що та як мені робити.   

– Ну, може серед них є той, кому цікаво, - перервала мої роздуми Агнія.

– Шпигун?

– В цьому є зміст.

– Можливо, але не має сенсу думати про це зараз. Що зроблено, те зроблено. Спочатку розберемося з сером Дугласом, а потім будемо думати про шпигуна, - я знову подивилась в сторону війська, яке з кожною хвилиною ставало все ближче й ближче.

– Що будемо робити, коли вони сюди доберуться? Поливати їх кип’ячою смолою та кидати на голови каміння? – Агнія підійшла до смоляного носа, отвору в мурі, через який виливали на супротивника смолу або кип’яток.

– У нас немає ні смоли, ні каменів, щоб робити подібне. Єдине, що ми можемо зробити, і вже зробили, це підняти браму, - я, насупившись, ходила назад вперед по стіні, з досади штурхаючи чоботом дрібні камінці, що з часом викришились з кам’яної кладки. – Послухай, ти ж з суворого та войовничого племені. Як ви розв’язували такі проблеми?

Агнія задумливо подивилась в небо, наче згадуючи щось давно забуте.

– Ну, у нас під час війни було прийнято ворогів жерти, або хоча б пожувати, - нарешті зізналась вона.

– Нам таке не підходить, - я одразу відкинула цю ідею. – У них є при собі чаклун, як там його, Марік, здається. Гадаю, він спробує пробити захист Міни.

– Навряд чи в нього це вийде. Щодо всіх цих катапульт можна також не перейматись. Поки в нас є Міна, про цю фігню можна взагалі не турбуватись. Пропоную просто пережити облогу, поки Леон не повернеться, або поки ми не вийдемо на когось з Еквілібріуму.