17.3 Тонкощі геополітики. Перемовини як метод мирного врегулювання конфлікту

                                                           Найкраща битва та, яка не відбулася.   

                                                                        (Стародавня мудрість)       

Я наказала Созонту сідлати мою конячку, а тим часом, схопивши Корделію, кинулась перевдягатись. Стягнувши з себе паризький одяг, я похапцем ускочила в свою найпараднішу сукню. Вона була кольору слонової кістки та повністю вишита золотом. Можливо, через надто глибоке декольте вона була дещо не по погоді, проте до неї йшов такий самий плащ, який вбереже мене від холоду. Я подумала, що як в іншому світі жінки підбирають до своїх убрань сумочки й чобітки, в моєму те ж саме відбувається з плащами, принаймні у мене їх була ціла шафа. Поки Корделія квапливо затягувала численні зав’язочки й застібки (повірте, це вам не маленьку чорну сукню надягни з єдиною блискавкою на спині), я швидко привела до ладу волосся й надягла золоту діадему, яку берегла як раз для урочистих випадків. І знову, вже вдруге за день я побила рекорд, надягнувши це складне вбрання лише за п’ять хвилин (жодна придворна дама мені б не повірила, але обставини того потребували). Після цього я блискавкою вибігла на двір і просто злетіла в сідло на кобилку, що вже чекала на мене. Корделія швидко поправила мої численні спідниці. Я доторкнулась до срібного медальйона у мене на шиї, благаючи маму про захист і допомогу, а потім пришпорила Віхолу й погнала її геть із замку. 

Сонце вже хилилось до обрію, коли я виїхала на дорогу. Кобилка галопом несла мене вздовж полів туди, де чорніла стіна з сотень озброєних людей.  Вони насувались все ближче, топтали наші поля й не збирались зупинятись. Невже вони хочуть взяти замок штурмом? Невже вони будуть атакувати вночі? Моє серце стиснулось і билось десь у шлунку. Чим більше я наближалась до війська, тим гіршою здавалась моя ідея. Я точно погарячкувала, вирішивши мчати сюди наодинці, але боятись часу не було. За відсутності батька я мала взяти відповідальність на себе, зробивши те, що в таких випадках робив він. Я стільки разів дивилась, як тато подібно мені виїжджав на зустріч з ворогом, але я так і не знала, про що він говорив, як переконував або змушував противника відступити.  В такі справи він мене не посвячував, а в мене не вистачило розуму свого часу це вивідати.     

Ви можете здивуватись, зрозумівши, що таке з нами траплялось вже не раз. Дозвольте коротко прояснити ситуацію і пояснити, з якого, як любить казати Жером, святого переляку на нас весь час пре натовп злих і незадоволених солдатів. Так вже сталось, що Кастле Магум, а разом з ним і Ворожбите, знаходився на спірній території. На цей нікому-окрім-нас-непотрібний клаптик землі претендували одразу три держави. Перша – Утара-Зера, яка знаходилась на північ від нас за горами Кадаган-Дун. Оскільки через гірський масив вона не мала до нас прямого доступу, то вже давно перестала висувати свої претензії (хоч десь живуть тямущі люди). Друга, Рованія, розташувалась на заході. Місцеві феодали жадібно подивлялись в нашу сторону, але відвідували нас набагато рідше, ніж вельможі з Просперіс-Реї, нашого східного сусіда. Ця країна завдавала нам найбільше проблем. Утворена за принципом федерації, вона складалась з численних земств, які мали більшу автономність і свободу дій, ніж звичайні феодальні угіддя. Якщо який-небудь князь з земства, що граничило з нами, а їх таких цілих два – Іге-Вірідем та Гладіус Меус, надумає приєднати наші землі до себе, то йому ніхто й слова не скаже. Ми вже давно були наче більмо на оці в Рованії та Просперіс-Реї. Звісно, жили собі як хотіли, нічию владу не визнавали, податки нікому не платили. Обурливо!  Якщо ви заперечите й скажете, що на Кастле Магус може претендувати та країна, підданим якої був дворянин-чаклун, який побудував замок, то скажу, що тієї країни вже давно не існує. Вона канула в віки під гнітом часу та завоювань. Випереджаючи ваше наступне питання, скажу, що ми не мали наміру приєднуватись до жодної зі сторін, оскільки не хотіли бути чаклунами на побігеньках у ненаситних монархів. Ми надто довго жили вільно, щоб починати. Грати роль чиєїсь зброї? Та вже ні. Ось так ми бідолашні й жили. Тільки наша жахлива репутація нас і рятувала, і я, здається, збиралась зробити її ще гіршою.

За моєю спиною розливався захід сонця, фарбуючи небо в жовтий, помаранчевий та малиновий кольори. В будь-який інший день я б залюбки помилувалась цим прекрасним видовищем, але зараз мені було не до цього. Дивлячись на вороже військо, мій шлунок скрутило в тугий вузол, і мені стало по-справжньому страшно. Вечірнє сонце відображалось у тисячах обладунків, списів та збруй. Вітер розвивав високо підняті стяги. Важкі кроки солдатів перетворились на жахливий гул, від якого дрижала земля. Все це виглядало більш ніж моторошно і загрозливо. Не дивлячись на це, я продовжувала мчати вперед, сподіваючись, що в білій сукні та на білому коні теж справлю гідне враження, і в мене не випустять хмари стріл ще на підході.

Моя Віхола була не тільки гарною, але й швидкою конячкою, тому ворожого стану я досягла доволі швидко, і часу боятися та перейматися у мене не залишилось. Я зупинилась на достатній відстані від перших рядів противника, щоб він міг помітити мене й оцінити «загрозу», яку я собою уявляла. Приблизно через хвилину військо зупинилось, від нього відділилась група людей з сером Дугласом на чолі та попрямувала до мене. Я своєю чергою поспішила їм на зустріч.

Сер Дуглас був високий, широкоплечий чоловік, який колись напевно справляв враження, але з віком він погладшав, через що здавався жахливо масивним і неповоротким, особливо в своїх діжкоподібних латах. Його кучеряве каштанове з сивиною волосся спадало на плечі. Темні очі були посаджені доволі близько одне до одного, а гладко поголене обличчя не приховувало пухких круглих щік. Для мене він був неприємним (хоча як сучий син, який погрожує зруйнувати твій дім, може бути взагалі приємним?), і трохи нагадував свиню.