17.2 Ідентифікація ворога та швидке прийняття рішень як ключ до успішної оборони

                                            Гнучкий розум та здатність швидко приймати       

                                            рішення – невіддільні риси справжнього воїна. На

                                           полі бою немає часу лічити ґав!

                                  (Лі Шен Шуй «Воєнне мистецтво п’яти королівств»)

Ми стояли на оглядовому майданчику та спостерігали, як сотні й сотні солдатів все ближче й ближче просувалися по нашій землі, загрожуючи знищите все для нас дороге.

– Ці війська прийшли зі сходу, отже, вони з Просперіс-Реі, - зробила я невтішний висновок.

– Скоріш за все це регулярна армія одного з земств, - обізвалась Агнія.

– Добре, якщо так. Але якщо ними керують з самої столиці, то нам не пощастило вдвічі. Як вважаєш, скільки їх, під чиїми вони знаменами?

– Вони ще доволі далеко, але спробую роздивитись, - зіниці Агнії перетворились на вертикальні щілини. – Гадаю, їх не більше тисячі. Бачу два знамена. Одне – Просперіс-Реі, а друге – Іге-Вірідем.

Я теж напружила зір. Ще нещодавно він був таким же, як і в більшості людей, але останнім часом все в мені почало змінюватись. Якщо я набула здатності бачити в темряві, то може й на великій відстані можу? Я дозволила силі вільно текти крізь мене, сконцентрувавшись на тому, якого ефекту хочу досягти. Результат не змусив себе чекати. Я змогла чітко розгледіти людей, що наближалися, наче між нами не було величезної відстані. Я чітко бачила солдатів піхоти та кавалерії, аж до елементів їхніх обладунків, кілька знарядь для облоги, обоз з провіантом і, звісно ж, воєначальника.

– Це сер Дуглас Дантіджер, князь земства Іге-Веріндем, - підтвердила я. – Судячи з кількості військ, цей похід – його власна ініціатива.

– Не буду питати, як ти зуміла його розгледіти, - насупилась Агнія. – Головне інше, що нам тепер робити?

- Не знаю, - чесно зізналась я. – В подібних ситуаціях тут завжди був тато. Він або домовлявся, або відлякував ворогів за допомогою магії: насилав на них урагани, змушував годинами блукати на місці, щось на кшталт того. Міно! – покликала я.

– Так, моя пані, - відповів той, з’явившись просто з повітря.

– Ти все ще не можеш зв’язатись з батьком? – спитала я, насилу приховуючи тремтіння в голосі.

– Не можу. Скільки б я не кликав, він не відповідає.

– Якщо так, якщо це так, чи це означає, що, …, - я зібралась з силами та задала найстрашніше для мене питання, - чи означає це, що він…помер?

Настала пауза. Міна наче задумався, або прислухався до чогось. За ці кілька секунд з мене сім потів зійшло. Руки тремтіли, серце луною відгукувалось у скронях, тіло вкрилось потом.

– Ні, - нарешті промовив він, - хазяїн безперечно живий, наш зв’язок з ним досі не перерваний.

В мене підкосились ноги, і я сіла на підлогу.

– Слава Творцю, слава Творцю, - тільки й могла я шепотіти з полегшенням. На очах навернулись сльози, але я що сили намагалась їх стримати.

– Так чому ж він тебе не чує? – спитала Агнія, з її голосу теж зникло напруження.

– Не знаю. Причина мені невідома, - так само холодно відповів Міна.

– Дивно.

– Більш ніж, але зараз у нас є речі важливіші, про які треба подумати в першу чергу, - нарешті, взявши себе в руки, я піднялась з підлоги. – Нам треба вирішити, що ж робити з сером Дугласом.

– Я піду та побалакаю з ним, - запропонувала Агнія.

– Ні, я піду. З усією повагою, але, тьотя Агніє, характер у тебе вибуховий. Якщо щось піде не так, ти ж  одразу почнеш бійку.

– Треба показати цим покидькам, хто тут головний, щоб іншим незнадно було.

– Але насиллям нічого не досягнеш, спочатку треба спробувати домовитись. Тато завжди так робить. Я піду назустріч Дугласу, а ти попередь усіх мешканців села. Нехай хапають свої пожитки й біжать сюди. Дамо їм прихисток в Кастле Магус.

– Хочеш сказати, що підеш туди одна?! Нізащо на світі! Тобі ледь виповнилось шістнадцять! Та що може таке дитя?! – очі Агнії стали насиченого смарагдового кольору, що часто бувало, коли вона сердилась. В її голосі лунали глибокі рикаючи звуки.

– Так, мені від сили шістнадцять, ну то й що! В цьому світі в моєму віці дівчата вже мають двійко діток. Це мій замок! Це мої люди! Я за них відповідаю! В мене є сила, щоб їх захистити! – не здавалась я.

– Яка сила? Ти ледь-ледь пережила зіткнення з демонами, і тебе майже до смерті забив простий хобгоблін. Про яку силу тут можна говорити?!

Кульгаві демони, Агнія було права. Я глибоко вдихнула та спробувала заспокоїтись.

– Поки ми тут стоїмо та лаємося, ця бісова армія просувається все ближче до нас. У них є машини для облоги й сотні солдатів. Завдяки Міні нам нічого не загрожує всередині Кастле Магус, а як щодо звичайних людей? Сто п’ятдесят сім чоловік, з яких більшість це жінки, діти й стареча. Куди діватись їм? Без тата в нас не багато шансів швидко й тихо розрулити цю ситуацію. Ми не можемо гарантувати безпеку села, а отже хтось має піти й привести їх сюди.