§ 17. Основи фортифікації. Облога та захист середньовічного замку 17.1 Елемент раптовості як спосіб застати ворога зненацька

                                             Найкращий елемент нападу – це раптовість.

                                            Не дай своєму ворогу часу підготуватись.

                                            Інколи перемогу вирішує лише один швидкий удар.

                                    (Лі Шен Шуй «Воєнне мистецтво п’яти королівств»)

Не дивлячись на невеликі розбіжності, святковий обід, як і весь Савен в цілому, пройшов добре. Ми повернулись в Париж і прийнялись за вже звичне повсякденне життя. Я старанно навчалась в школі, Агнія поралась по господарству, тато знову поїхав у відрядження на невизначений термін. Кожного дня він дзвонив мені та питав, чи все у нас добре, тому зовсім покинутою я себе не відчувала. До того ж зі мною була хрещена та друзі, так що все у нас було наче в порядку. Березень добігав кінця, і на вулиці було зовсім тепло. Все навколо зеленіло, сонечко пригрівало, і життя здавалось просто чудовим. Практично кожного дня я вибиралась на прогулянку. Що може бути краще за посиденьки з друзями на відкритому майданчику в кафе, тиняння парком або гру з хлопцями в баскетбол.

Сьогодні Ніколя приніс з собою гітару, і вся компанія дружно горлала пісні. Ну, майже дружно, оскільки більшу частину їхнього репертуару я не знала. Я жила в цьому світі майже пів року, але тутешня сучасна культура була все ще далека для мене. Хай пробачить мені Творець, але як можна слухати всі ці пісні ні про що, де одні лиш мусі-пусі та нуль здорового глузду, або дивитись кліпи, в яких виконавиці знімаються майже в тому, в чому мати породила? Реп та рок, більше схожий на пекельні завивання, теж пройшли повз мене. Спочатку я намагалась все це слухати, щоб влитись в місцеве життя, щоб бути як всі, але терпіння мого не вистачило, тому я зрідка підспівувала, якщо пісня була мені хоч трохи знайомою, і здебільшого аплодувала.

– Тобі не подобається? – спитав мене Ерік.

– Ні, тобто так, тобто пісні гарні, просто я не слухаю таку музику, - чесно зізналась я, при цьому почуваючи себе трохи винуватою, мовляв, як це ти не слухаєш? Ти, що, в печері живеш? Ми ж друзі? Тож в голову мені одразу налізла купа усіляких дурних думок.

– Хлопці, ви ж знаєте, в монастирях суворий устав. Окрім божественних піснопінь там усе заборонено, - не забув підколоти мене Жером.

– Та годі вам. Якщо я не слухаю реп, це не означає, що я взагалі нічого не слухаю, - обурилась я.

– І що ж ти слухаєш, - не відставав Жером.

– Ну, мені подобається опера, - зізналась я.

– Фуууу, - хлопці вдали, ніби їх нудить.

– Як ми взагалі з тобою спілкуємось? – удавано здивувався Давід.

– Що ще ти слухаєш? – не здавав своїх позицій Жером.

– Олександр Сафіно, Емма Шаплін, Лара Фабіан, Патріція Каас. Мені продовжити? – я з викликом подивилась на хлопців, вигнувши брову дугою, мовляв, «ну, і що ви на це скажете?».

– Господи, вона для нас втрачена! – закотив очі Денні.

– Гаразд, гаразд, слушний репертуар для її Високості, - продовжив Жером. – Що ж, Ваша Високосте, не хотіли б ви щось для нас заспівати, будьте люб’язні.

З цими словами він незграбно вклонився, що виглядало доволі смішно для його худорлявого високого тіла.

– Просимо! Просимо! – інші хлопці почали аплодувати.

– Тільки не смійтесь, гаразд? – попросила я.

– Звісно, ми не будемо сміятись, - Давід одразу розплився в усмішці.

Я глибоко вдихнула та порахувала до десяти, намагаючись заспокоїтись. Відчуття було таке, наче я знову знаходилась на уроці вокалу, і сувора вчителька в окулярах з роговою оправою та тугим пучком на голові знову та знову змушує мене співати різні розспівування. Річ у тім, що хоч мені й казали, що в мене непоганий голос, але мені майже ніколи не доводилось виступати на публіку. Єдиними моїми слухачами були тато та Васса. Ну, ще я співала на Савен, але там разом зі мною горланила армія селян, а так щоб сольно… Гаразд. Я взяла себе в руки й заспівала пісню, яка мені подобалась більше за інші, а саме“Malade” Лари Фабіан. Я почала несміливо, і мій голос дрижав від хвилювання, але чим довше я співала, тим більше заспокоювалась, і тим впевненішим ставало моє виконання. Нарешті я завершила останній куплет і в очікувані подивилась на хлопців, готуючись до їх уїдливих коментарів, але вони стояли мовчки й сміятись наді мною зовсім не поспішали.

– Ну, то як? – я першою порушила утворену тишу.

– Ну, добре, дуже навіть не погано, - прокашляв Жером.

– Просто потрясно, - сказав Дені, і всі зі згодою закивали.

– У т..т..тебе г..г..гарний го..голос, - похвалив мене Гастон. Похвала від такого небагатослівного хлопця вдвічі приємна.

– Ти десь займалась? – спитав Ерік.

– Так, я брала приватні уроки вокалу, - зізналась я, насправді отримавши відповідну шляхетній пані освіту та виховання, адже я, врешті-решт, майже принцеса, для мого тата так точно.   

– Прикольно, граєш на чомусь? – спитав Ніколя.

– На роялі, - сказавши це, я чомусь ще більше зніяковіла. – І трохи на арфі.