Побутові ритуали – невіддільна частина
життя кожної людини, що має впорядкувати
та дисциплінувати життя людей, а також
полегшити сприйняття та переживання певного
ряду подій. Незалежно від цілі ритуал дає
виконавцям відчуття захищеності та
морального задоволення.
(К.Васіліадіз «Психологія чаклунства»)
Правду кажучи, розмова з леді Октавією змусила мене задуматися про мої стосунки з фейрі. Все, що було з ними пов’язано, скидалось на замислувату театральну постановку з легким флером тонкої політики, де використовують або тебе, або ти сам використовуєш. Договори, союзники, послуги й послуги у відповідь – все це було для мене далеким і незрозумілим. Зізнаюсь, я ніколи не була сильною в речах такого роду. Мені було всього шістнадцять, і я більше цікавилась бальними сукнями або ексклюзивними книгами з магії, можливістю покататись верхи на моїй жвавій кобилці або довгими прогулянками в лісі потайки від усіх, ніж тонкими політичними союзами та прорахунком ходів на сто кроків вперед. Цими обтяжливими справами займався тато. Я знала, що Чорні Круки та королівство Аен Ілміс, яким правив дідусь Адріана і татів гарний друг король Неовір Еллео ер Іссан, наші союзники; що є невеличка жменька людей, ну, або майже людей, які нас підтримують; а всі оточуючі Кастле Магус королівства, земства та князівства, назви яких і їхніх правителів я знала на пам’ять, однозначно сприймались мною як потенційні вороги, постійна загроза нападу. Цих нехитрих знань мені було достатньо для більш менш щасливого та спокійного існування. Якщо проблеми й виникали, то завжди поруч був тато, щоб їх вирішити. Тому я більше не хотіла сувати свій гарненький чарівний носик у справи фейрі, а тим паче звалювати на себе тягар їхніх проблем, в яких я розбиралась і того менше. З цих та багатьох інших причин серветка пані О’Лайрлассе так і залишилась вкриватись пилом у мене вдома, надійно схована від сторонніх очей. Який сенс їй дзвонити, якщо вона й так за мною стежила? Мало того, що вона відкрито за мною шпигувала, так ще й для того, щоб використати у власних цілях! Та кому ж таке сподобається?! Цих істот мені, певно, ніколи не зрозуміти.
Набагато приємніше спілкуватись зі звичайними людьми: обідати з друзями, теревенити про різні дрібниці, брати на кпини Жерома, змушуючи його червоніти, як помідор, ходити з Адель та Марі по крамницях, зависати в кафе, ходити в кіно й обговорювати побачені фільми, сміятись з жартів і дивитись безглузді телепередачі, об’їдатися морозивом. Ходити в школу, робити уроки, прибиратись дома (навіть якщо зовсім не хочеться), зустрічатись з Крістін й потайки практикуватись в магії, грати з хлопцями в баскетбол, час від часу навідувати Кастле Магус – все це й багато іншого стало частиною моєї буденності та приносило мені радість, просту й невигадливу. Мені здавалось, що моє життя стало повним як ніколи, тим паче, що за ці місяці я вже достатньо звикла до нового світу, його порядків і законів, щоб не відчувати себе в ньому чужою, виробити свій ритм і стиль буття. Ясна річ, мені не хотілось жодних нових проблем на свою голову, але, як виявилось, проблеми хотіли мене.
Зима нарешті закінчилась, звільнивши місце весні. В Парижі березень буяв на всю. Не дивлячись на мінливу погоду та дощі, для мене температура в плюс одинадцять градусів за Цельсієм була хіба що не літньою. В той час як по всьому місту вже зеленіли газони, а в саду Тюільрі квітли магнолії, в Кастле Магус тільки починав сходити сніг, а отже наближався час Савена – щорічного ритуалу, приуроченого сходженню снігу з полів, коли мешканці замку та Ворожбитого зі мною та татом на чолі приносили підношення в невеличкому святилищі для того, щоб врожай в новому році був гарний, і жодні природні катаклізми його не знищили. Можна сказати, що це було хіба не єдине свято, коли селяни одностайно просили нашої присутності. Не дивлячись на наші натягнуто-поважні відносини, ми закупали в них продукти, і, на їхню думку, якщо ми їли те, що вони вирощували, то цілком закономірно, що ми мали цьому вирощуваному хоч якось допомогти.
Отже, останні приготування були завершені. Я, тато та Агнія прибули в Кастле Магус на свято. Хоч я й сказала, що більш менш звикла до життя в іншому більш гучному світі, але все ж повернення до замку було для мене справжньою віддушеною. Це було все ще єдине місце, яке я могла назвати домом, де все було рідним і зрозумілим. Ні відсутність благ цивілізації, ні ранній підйом передсвітом, ні перспектива місити багнюку на полях не могли зіпсувати мій настрій в той день. Я була вдома, у світі, в житті, яке я повністю розуміла й приймала.
Я встала, коли ще й на світ не зазоріло, й почала готуватись до проведення обряду. Оскільки свято було присвячене родючості землі, зародженню життя й новому початку, то, як жінка, головною діючою особою в цей день була я. З ранніх літ я стояла на чолі ритуалу й виконувала всі необхідні дійства. В інших землях цю функцію брали на себе все ж таки чоловіки, говорячи, що таким чином чоловічий і жіночий початки зливаються воєдино та породжують нове життя, тобто врожай. Рідко коли на подібні ритуали запрошували жриць. У нас же це було чисто жіночим обов’язком, спочатку маминим, а після її смерті моїм. У Ворожбитому вважали, що раз природа теж жінка, то як дівчата ми одна одну зрозуміємо, з чим я завжди була згодна.