§14. Шпигунські ігри: правила, умови, домовленості (продовження)

                                                 Договір священний для фейрі. Жоден з них не

                                                 ризикне порушити свою обіцянку, тому що

                                                тих, хто не дотримується обітниць, очікує

                                               лиш смерть.

                                                 (В.Бенігут «Знайомство з чарівним народом»)

З того часу Норборнгер більше не з’являвся. Мене заспокоювала думка, що поки я його не покличу, він не прийде. Чи стало моє життя від цього спокійнішим? Анітрохи. Вже наступного дня в школу завітали агенти з «ІГАНА». Добре знайомі «граф» та «широкоплечий» з похмурим виглядом стояли посеред двору та щось обговорювали. У мене серце пішло в п’яти, коли я проходила повз них, але зібравши волю в кулак, я опанувала себе й попростувала вперед як ні в чому не бувало.

– Гей, блондиночко, а я тебе знаю, - несподівано гукнув мене «широкоплечий».

Я відчула, як серце пропустило один удар, а ноги несподівано стали ватними.

– Пробачте, месьє, але, здається, ви обізнались. Я бачу вас вперше, - збрехала я, не кліпнувши оком.

– О, як шкода, що ти не пам’ятаєш, - щиро засмутився «широкоплечий», - ми зустрічались на Хелловін. Я окликнув тебе через твій надзвичайний костюм. Блакитна сукня часів Середньовіччя, здається, й розкішний хутряний плащ.

– Вибачте, месьє, але, на жаль, я вас не запам’ятала, - відповіла я з винуватим виглядом.

– Ну, гаразд, гаразд, скажи мені краще, а ти вчора випадково нічого дивного в школі не помітила? – несподівано поцікавився чоловік, при цьому погляд його глибоко посаджених очей став більш ніж суворим.

– Дивного? – перепитала я, вдаючи, що нічого не розумію.

– Так, дивного. Ходить одна чутка, що вчора тут чули дивний крик, такий, що навіть вікна дрижали, а двері відчинялись самі собою. Ну, може ти щось таке бачила або чула? Ти скажи, ми сміятись не будемо.

– Вибачте, месьє, але вчора меді довелося рано піти додому, тому я не помітила нічого дивного. До того ж хіба вам не треба отримати дозвіл дирекції, щоб опитувати учнів?

– Ах, це…, - зам’явся «широкоплечий».

– Гарного вам дня, месьє, - з цими словами я поспішила відкланятись. Серце калатало, як скажене, але цього разу мені вдалось зберегти хоча б видимий спокій. До того ж, мене більше непокоїв другий чоловік, якому я дала прізвисько «граф». Під час цієї короткої бесіди він не вимовив ні слова, тільки свердлив мене тяжким поглядом, наче щось підозрював. Я відчувала, що в цій людині є сила, і що саме її мені слід боятись.

Продзвенів дзвоник на урок. Всі розсілися по місцях, але мені було не до пояснень вчителя. Єдине, що я хотіла знати – що роблять зараз агенти «ІГАНА», і як багато їм вдалось дізнатись? Звідки вони дізнались про вчорашній випадок? Як встигла так швидко поширитись чутка про те, що тут відбувалось? На моє величезне полегшення, чоловіки ще якийсь час потинялись по школі, розпитали кількох учнів, оглянули місце події (в стіні, куди я кинула фейрі, залишилась величезна тріщина з вибоїною), після чого пішли. Більше на території школи їх ніхто не бачив, але моє положення це не покращило.

Після Норборнгера пройшов десь тиждень, коли я знову відчула на собі пильний погляд. То тут, то там з’являлись все нові фейрі. Великі й маленькі, сильні й слабкі, вони спостерігали за мною здалеку та несподівано зникали, не наважуючись підійти до мене. Деякі, що були сміливіші або карколомніші, підкрадались до мене ближче й влаштовували розгардіяш: в учнів почали зникати речі, які потім знаходились в несподіваних місцях, «саме собою» вимикалось світло, люди перечіплялись на «рівному місці». На щастя, далі дрібних пакостей це не заходило, та й чарівний народець більше не намагався на мене нападати. Хоч на контакт вони теж не йшли. Одного разу на вулиці мені зустрівся дивний карлик. Побачивши мене, він ввічливо вклонився та одразу зник, прихопивши з собою свіжу газету прямо з кіоску, при цьому його ніхто не помітив окрім мене. Подібні вистави жахливо мене дратували. Я ніяк не могла зрозуміти, чому всі ці фейрі причепились до мене, мов реп’ях до собаки, і що їм потрібно.

Однак був в усьому цьому й позитивний момент. Інколи у себе на парті або біля дверей квартири я знаходила квіти та інші дрібні подаруночки, як, наприклад, мушлі, свіжі фрукти, золоті монети, майстерно зшиті ляльки або поробки з дерева та глини. Всі ці дрібнички я залишала собі, не забуваючи подякувати дарувальнику на випадок, якщо той все ще поряд. Агнія дуже сердилась на мене за це, не варто, мовляв, підбирати незрозуміло що, раптом на річ накладено прокляття. Не варто загравати з силами, з якими не хочеш мати нічого спільного. Я розуміла її правоту, і все ж продовжувала залишати подарунки у відповідь у вигляді печива та цукерок для фейрі.

Не знаю, скільки б це все тривало, коли б наприкінці лютого до мене не завітала б зовсім неочікувана гостя. Я як раз виходила з друзями з ліцею, ми весело теревенили та збирались посидіти в кафе, але…

– Мадемуазель Дюбуа? – покликав мене жіночий голос, м’який і мелодійний, схожий на дзюрчання струмка.

Я здригнулась і з тривогою подивилась навкруги. Від найближчого дерева, як за помахом чарівної палички, відокремилась висока жіноча постать і попрямувала до нас. Через мить я впізнала власницю такого дивного голосу – Октавія О’Лайрлассе власною персоною!