§ 13. Цілительство як чарівна медицина

                                            Феномен зцілення до кінця не вивчений. Все ще

                                            залишається відкритим питання походження

                                           енергії для зцілення організму: з життєвих сил

                                           цілителя чи самого пацієнта? І як це впливає на

                                          тривалість життя обох?

                                                     (Паоло Бритолі «Магічна медицина»)

Постоявши на холоді ще хвилину, я пішла додому. Повертатись в такому вигляді в клас я не наважилась. Та й погано мені було так, що хоч вкладайся та вмирай. Кожен подих, кожен рух головою озивався нестерпним болем. У вухах дзвеніло, а серце так і норовило вискочити з грудей. Тим не менш, я якось подолала відстань до будинку та навіть піднялась на п’ятий поверх. Двері відчинились переді мною самі собою, підкоряючись моєму бажанню. Нарешті я була в безпеці. З кухні вийшла Агнія подивитись, хто прийшов. З того, як вона зблідла від одного погляду на мене, я зрозуміла, що справи мої гірше нема куди.

– Велике полум’я, дівчинко моя, що з тобою тратилось? – кинулась вона до мене, ледь стримуючи хвилювання.

Я знову спробувала щось сказати, але вийшло одне хрипіння.

«На мене напав фейрі. Мені здається, це був хобгоблін, але я не впевнена», - подумала я. Хай живе телепатія!

– Як напав? Що він з тобою зробив? Треба викликати швидку, - Агнія тремтячими пальцями схопила телефон.

«Він хотів мене задушити, але мені вдалося його перемогти. Думаю, я в порядку, хоча й в неповному».

– В якому порядку?! – волала Агнія. – Ти себе бачила? На тебе страшно дивитись. Тебе рятувати треба! І де, трясця його дери, подівся твій батько?!

«Я кликала його, але він не відповів. А що ми скажемо швидкій, коли вона приїде? Не казати ж їм, що мене фейрі душив».

Я хотіла ще щось заперечити, коли підійшла до дзеркала в коридорі. Глянувши на себе, я зрозуміла, чому Агнія билася в істериці, і що швидка була б зовсім не зайвою. Те, що я була брудною, як клятий демон, після валяння на землі, було найменшою моєю проблемою. На шиї у мене красувались багряні синці там, де Норборнгер впився в неї сталевими пальцями. Хоча ні, то були навіть не синці, а вм’ятини, борозни, якщо можна так сказати. Гортань і трахея були повністю розчавлені. Горло мало жахливий неприродний вигляд. Особливо мене пройняв циганський піт, коли позаду я намацала хребець, який явно був не на своєму місці. Як я взагалі могла дихати, було загадкою. Та як я взагалі була ще жива? Як могла спокійно рухатись зі зламаною шиєю?

«Не треба швидкої», - категорично заявила я.

– Це ще чому? – запротестувала Агнія. – Скажемо, що це був нещасний випадок. Що-небудь вигадаємо.

«Слухай, з такими травмами нормальних людей в морг забирають. Як ми пояснимо лікарям, чому я жива і, більш того, дієздатна? Краще тоді зв’язатися з Адріаном, або леді Іліссо».

– Ти права, абсолютно права, - Агнія зробила кілька глибоких подихів, беручи себе в руки. – Просто мені нестерпно бачити тебе в такому стані.

Пролунав тихий дзвін, з яким її сльози падали на підлогу, перетворюючись на дорогоцінне каміння.

Через кілька хвилин я вже лежала в ліжку, переодягнена в усе чисте, а наді мною схилився янгол. Ні, не справжній янгол, звісно ж, але леді Іліссо можна було назвати таким гучним словом, не боячись, що це прозвучить як богохульство. Іліссо Гріффін, в дівоцтві Еллео ер Іссан, мама Адріана, була однією з найкрасивіших жінок у світі, яких мені тільки доводилось бачити. Висока, струнка, гнучка, сповнена гідності й вишуканості в усьому, в кожному своєму русі, кожній дії, вона була для мене ідеалом вічної жіночності й доброти. Саме від неї Адріан успадкував своє золотаве волосся та сині очі, глибокі, мов океан, а ще дар зцілення, що робило сімейство Гріффінів таким особливим. Саме до неї ми всі бігли, коли нас долав якийсь недуг або випадкова травма. Леді Гріффін була нашим приватним янголом-охоронцем, швидким помічником при хворобах і слабостях.

– Не хвилюйся, мила, з тобою все буде добре, - сказала леді Іліссо, відкидаючи назад довгий хвилястий локон, який те й діло лоскотав мені обличчя, поки вона оглядала моє горло. Хоча це не спричиняло мені жодних незручностей. Навпаки, я любила запах її волосся, її шкіри. Поруч з нею завжди ставало спокійно й затишно. Хотілось припасти до її грудей і сидіти так вічно, наче в її обіймах жодні біди світу не зможуть до тебе досягнути. Хотілось виплакати їй весь свій біль, всі образи, і отримати незмінну втіху. Жодного разу не бачила, щоб леді Іліссо злилась або засуджувала когось. Її серце було незмінно відкрите для всіх, і для кожного вона знаходила потрібні слова й частинку любові, якої нам часом так не вистачає.

– Не дивлячись на всю серйозність ушкоджень, це все виліковне, - продовжувала вона. Кімнатою пронісся дружній подих полегшення. Тато, Агнія та Адріан, який також з’явився за першим покликом моєї хрещеної, нарешті хоч трохи розслабились. Агнія знову почала тихо схлипувати, що наша залізна діва дозволяла собі вкрай рідко.

– Наскільки все серйозно? – спитав тато.