11.7 Наслідки перебування у Чарівній Країні

                                       Чарівна Країна ніколи не відпускає повністю.

                                       Навіть якщо вам вдалось її покинути, не означає,

                                       що вона покине вас.

                                           (В.Бенігут «Знайомство з чарівним народом»)

Вже за кілька хвилин ми знову йшли яскравими вулицями Парижа, де так само снував строкатий натовп, наче й не було цією ніччю ні фейрі, ні слуа, ні драконів. Життя йшло своїм звичаєм, і для цих людей вечір тільки починався. Я ж, за своїми відчуттями, встигла прожити сьогодні ціле життя.

Тато з Агнією пішли додому, жваво обговорюючи сьогоднішні події. Я, Джош та Адріан попрямували до школи.

– Чудовий наряд, мадемуазель, - крикнув мені коренастий чоловік, широкоплечий, з очима-буравчиками під густими бровами та носом з горбинкою.

– Дякую, месьє, у вас також, - вичавила я з себе наймилішу усмішку й потягла друзів якнайдалі.

– Дякую, мадемуазель, - крикнув мені навздогін чоловік, поправляючи свій костюм вампіра, який сидів на ньому дещо неохайно.

- Що це з тобою? – спитав Адріан, коли ми звернули за ріг.

– Це був той чоловік з «ІГАНА», який приходив до лікарні, - прошепотіла я, не уповільнюючи кроків.

– Гадаєш, він щось відчув? – занервував Джош.

– Не знаю, не думаю. Якимись здібностями володів інший, його напарник, а щодо цього я не знаю.

– Будемо сподіватись, що ні. Через те, що ми побували в Чарівній Країні, від нас так і віє магією. Запеленгувати нас сьогодні зовсім не складно, - Адріан теж став серйозним і зосередженим, наче дослухаючись до чогось.

– Вочевидь, вони вийшли патрулювати місто, оскільки сьогодні велика імовірність появи різного роду потойбічних істот, - припустив Джош.

– Ага, а ми якраз і є ті самі істоти. Цей чоловік наче у воду дивився, звертаючись до нас, - настрій у мене знову погіршився. Замало мені неприємностей на один вечір?

Я вже вважала, що розумніше було б повернутись додому, але ми якраз прийшли, і ця думка одразу ж загубилась серед тисячі інших. Ліцей був освітлений червоними та жовтими гірляндами, повсюди були розставлені гарбузи з вирізаними на них пиками й свічками в середині. Зі стелі звисали скелети, кажани та написи з побажанням веселого Хелловіну. Спортивна зала, де відбувалась урочистість, була прикрашена воістину страхітливо: скелети, гарбузи, кажани, літри штучної крові й інша бутафорія створювали моторошний колорит. Учні були виряджені та розмальовані, як тільки дозволяла фантазія. Гучно грала жвава музика. Усюди панувала атмосфера безтурботних веселощів. Прості радощі. Дрібні образи. Пусті балачки. Все так просто та невигадливо. Так по-земному. Як раз те, що мені було потрібно в той момент.

– Дідько, обов’язково вмикати так голосно? Ця музика ріже мені вуха, - пожалівся Джош. Для його чуткого слуху цієї какофонії було забагато.

– Може, тобі потрібні беруші? - пошуткував Адріан.

– Ага, було б непогано. Важко бути перевертнем в сучасному світі…

Хлопці продовжували про щось гомоніти, а я корила себе, що не здогадалась захопити для брата беруші. У нього настільки тонкий слух, що будь-які різкі та гучні звуки можуть викликати у нього фізичний дискомфорт, якщо не біль. Ну чого я про це не подумала? Треба бути більш уважною до Джоша. Якби зараз в мене були беруші, це б розв’язало проблему. Я б ще довго продовжувала побиватись, якби до мене не прийшло усвідомлення, що в моїй руці щось є. Я повільно розтисла долоню та піднесла її до обличчя. На мій подив на ній лежала пара чудових берушів. Звідки вони у мене взялись? Я ж просто подумала про них. Невже сила, наслідувана від Меб, виконала моє бажання? Від цієї думки мені стало погано. Що ж зі мною діється?! Звідки всі ці здібності? Я ж досконало знаю свою межу. Нічого з цього у мене раніше не виходило, до вісімнадцяти років ще жити й жити. Мені стало погано від думки, як Рада зненавидить мене ще більше. Хоча, можливо, це магія Чарівної Країни так на мене впливає? Слабка, але все ж втіха.

– Гей, Яно, тобі недобре? – підскочили до мене занепокоєні хлопці. – Може, повернемось додому.

– Ні, ні, все гаразд, - збрехала я, - просто я згадала, що як раз прихопила з собою пару берушів на цей випадок.

Я протягнула їх Джошу, той з подивом подивився на мене, але все ж таки вставив їх у вуха.

– Дякую, так набагато легше, - сказав він трохи звикнувши.

– Завжди будь ласка, я ж піклуюсь про свого старшого братика, - посміхнулась я, старанно уникаючи пильного погляду Адріана.

Першим ділом я вирішила знайти Жерома, що виявилось зовсім неважко. Варто мені було про нього подумати, як я знала, де він, відчувала його місце знаходження, немов у мене всередині був вбудований GPS-навігатор. Та що ж це зі мною?

Жером неймовірно зрадів, побачивши мене (чого він і не очікував), і одразу ж захлинувся від заздрощів, дивлячись на моїх друзів. Сам він був одягнений в костюм пірата, явно не новий, і який пережив святкові пригоди старшого брата.

– У мене раніше також була бутафорська шпага, але молодший брат зламав, - зітхнув він, дивлячись на мечі хлопців.