11.5 Слуа Ші – нічний жах темних фейрі

                                             Жахливішими та безжаліснішими, ніж фейрі

                                            Неблагого Двору, можуть бути тільки слуа. Це

                                           полчища неупокоєних мерців, від кого

                                           відвернулись небеса, пекло та сама земля. Ночами

                                           носяться вони по небу, збираючи криваві жнива.

                                               (В.Бенігут «Знайомство з чарівним народом»)

Наді мною розкинулось безкрає зоряне небо, в якому світили два місяці. Зірки були такими великими та яскравими, що здавалось, простягнеш руку, і можна буде набрати їх цілу жменю. Піді мною простягалась земля: поля, ріки, ліси й гори вкрилися сріблом у яскравому сяйві чарівних місяців. Проте мене мало цікавило те, що відбувалось внизу. Я тонула в глибокому небі, в цьому чорному океані, падала в нього з головою, розчинялась, втрачаючи себе. У мене не було ні думок, ні емоцій, ні бажань. Мені не хотілось навіть дихати. Мене наче обплутало міцне павутиння, витягаючи з мене останні крихти життя.

Повіяло холодом, вогким і затхлим, наче з могили, і це змусило мене отямитись. По тілу побігли сироти, свідомість, хоч і в’яла, почала повертатись до мене. Величезним зусиллям я повернула голову та подивилась на свого викрадача. Я побачила закутану в чорний плащ фігуру, і якби не яскраве місячне сяйво мені б навряд чи вдалося розгледіти її на фоні нічного неба. «Слуа Ші», - майнула думка й одразу ж згасла. Десь на краю свідомості я навіть злякалась. Знадобилась ще пара ударів серця, перш ніж я зрозуміла, що він віз мене на своєму коні, який нечутно мчав у повітрі, а поруч в такій самій несамовитій гонитві їхало ще не менше десятка подібних вершників.

– Чому? – прошепотіла я ледь чутно.

Чорна фігура повернула до мене голову, продовжуючи мовчати.

– Навіщо ви викрали мене? Хочете вбити? – повторила я своє питання, насилу ковтаючи повітря.

– У тебе ще є сили пручатись? – прозвучав глухий могильний голос, який пробрав мене до кісток. – Не бійся, ми не будемо тебе вбивати.

– Тоді…тоді нащо я вам? – свідомість знов почав укривати туман. Мабуть, це було результатом впливу слуа, що віз мене.

– Ти послугуєш нашим цілям, - здавалось, що голос цього створіння лунає всередині мене, резонує в кожній клітинці, ламаючи останні рештки моєї волі. – Ми не приймемо тебе як королеву, ніхто не дозволить такій молодій шмаркачці стояти над нами. Але твоя сила може послугувати нам, зробити нас, слуа, ще сильнішими, що жоден Двір не посміє дивитись на нас зі зневагою. Скоро ти станеш однією з нас і приєднаєшся до нашого Дикого Полювання.

Я звісно ж зовсім не була рада такій перспективі. Знову мене хочуть використати, як інструмент, у своїх цілях. Цього не можна було допустити. Але що я могла вдіяти? Було таке відчуття, що я знаходилась на межі життя та смерті й все глибше поринала в цю безодню. Точно, слуа – живі мерці, що можуть призивати смертних під свої знамена. Ця думка промайнула й зникла, як і всі інші, не залишивши й сліду. Тільки крихітна частинка моєї свідомості продовжувала боятись і волати про допомогу, але холодна байдужість підбиралась й до неї. Здавалось, все вже було кінчено. Моє тіло було немов дерев’яне, заклякле. Серце билося все повільніше й повільніше. Я байдуже дивилась на слуа, що віз мене, і нічого не відчувала.

Порив вітру скинув каптур з голови мого викрадача. В місячному сяйві я побачила обличчя чоловіка, доволі мужнє, зовсім навіть не огидне, якщо не зважати на величезний шрам через усю щоку, але щось було не так. Якась нерухомість застигла на ньому, наче я дивилась не на людину, а на її посмертну маску. Це було обличчя мерця! В наступну мить з ним почали відбуватись метаморфози. Очі й щоки запали, шкіра посіріла й зморщилась. Обличчя висихало й тліло у мене на очах, здавалось, ще трохи і можна буде почути трупний запах.

Від побаченого мене пройняв озноб, полчища мурашок вкрили все моє тіло. Якби в мене були сили, то я б заверещала від страху. Але, на мій жах, я не могла поворухнути й пальцем. Я була не в змозі а ні кричати, а ні говорити, я лише подумки молила про допомогу, сподіваючись, що хтось почує мій слабкий поклик.

Несподівано, коли моя свідомість вже майже згасла, до мене долинув сильний ментальний імпульс – на мій поклик  відповіли. Я не могла розібрати, хто ж поспішив мені на допомогу, але відчувала, як невідомий рятівник наближається. Треба тільки протриматись! Треба ще трошечки протистояти магії слуа. Несподівано на нас налетів сильний вітер, місяць закрила чиясь величезна тінь. Коні захвилювались. Крізь іржання тварин, свист та крики вершників, до мене долинув звук схожий на бій величезного барабана. Допомога прийшла! Ця думка змусила мене піднестися духом, або тим, що від нього лишилось. Але, не дивлячись на сум’яття, мій викрадач тримав мене залізною хваткою. Від думки, що поки його товариші будуть відволікати мого рятівника, він зуміє зі мною втекти, я запанікувала. Нелюдським зусиллям я зібрала останні крихти моєї сили та спробувала поворухнутись. О Сили Буття, якщо я насправді успадкувала хоч маленьку частинку могутності гіршванів, то нехай вона спрацює саме зараз! Відчуття було таке, наче я рухаюсь замурована в бетонну стіну. Але я пробувала знову та знову. По тілу забігали блакитні іскри, як це було в кімнаті Меб. В цей самий момент слуа стало важко мене тримати. Вилаявшись, він спробував перехопити мене зручніше, але я висковзнула з його рук, немов вода, і безвольною лялькою полетіла вниз. «Ось і все», - майнула думка. В очах потемніло, і я вже не могла бачити два прекрасні місяці. Останнє, що я запам’ятала – це жахливе ревіння, а потім була тільки темрява.