11.4 Королева Меб. Сила правительки Неблагого Двору

                                                       Я Фея Меб, володарка всіх світу таємниць,

                                                      Секретів глибини віків пройдешніх;

                                                      Живу я в совісті людській, що не згасає,

                                                     В упертих і незламних літописцях.

                                                             (Персі Шеллі «Королева Меб»)

Посидівши хвилину другу на мармуровій підлозі (мене здивувало, що вона була зовсім не холодною, а теплою, наче з підігрівом) і помучившись від думки, що так легко дала себе обдурити, я нарешті потихеньку почала приходити до тями. Все тіло наче кололо тисячами голок, немов після оніміння, дзвін у вухах минув, дихати стало легше. Я вже хотіла цьому порадіти, коли нарешті усвідомила, що залишилась зовсім одна. Цей пекельний хоровод розділив мене з татом та іншими. Як вони? Чи все з ними добре? Чи вибрались вони? Від жахливих картин, що малювала моя уява, мене пробив озноб. Ні, звісно ж, з ними все добре! Вони не такі слабкі, як я, і, звісно ж, вони зорієнтувалися в ситуації швидше за мене. Треба тільки встати й піти знайти їх. Так втішаючи себе, я підвелась, спираючись рукою на стіну. Мене пару разів хитнуло, але все та ж послужлива стіна не дала мені впасти. Ситуація, звісно, була ахова! Я була одна на чужій території, серед незрозуміло як налаштованих до мене фейрі, в місці, де зовсім не орієнтувалася. Цей хоровод-смерч відніс мене наче Дороті[1] в невідомому напрямку. Тепер мені самотужки доведеться шукати дорогу в рідний Канзас (добре, що хоча б ні на чиюсь голову не приземлилась).

Зробивши кілька глибоких вдихів і привівши себе у нормальний вигляд, я повернулась до зали, де ще нещодавно танцював чарівний народ. На диво вона виявилась зовсім порожньою. Ні фейрі, ні музикантів, ні слуг, ні-ко-го! Лякаючись і радіючи цьому факту одночасно, я вийшла в інший коридор. Знову порожньо! Та що ж то за чари такі кояться? Яку гру вони зі мною затіяли? Відчуваючи себе повною дурепою і дратуючись все більше й більше, я йшла далі по палаці в марних спробах знайти бодай когось у кого можна спитати дорогу. Але всі зали, переходи та коридори були нескінченними й порожніми. Я дійшла висновку, що палац всередині був значно більшим, ніж виглядав ззовні. Часом до мене долинали відгуки сміху й музики, але вийти до них я так і не могла. Я вже подумувала вистрибнути у вікно, не дивлячись на третій чи четвертий поверх, сподіваючись, що мені вдасться злевітувати вниз, коли почула позаду себе кроки. Хтось щойно пройшов повз і повернув за ріг. Я поквапилась слідом за цим загадковим кимось, але в коридорі вже нікого не було. Кроки долинали вже зі сходів. Я кинулась навздогін, але знову застала лише порожнечу. Нагорі майнула якась тінь. Туди! І знову нікого. Далі по коридору рипнули двері. Від думки, що мене спеціально туди ведуть, наче в дешевому фільмі, мені стало навіть смішно. Ситуація здавалась абсурдною і нереальною. Але оскільки поняття реальності в моєму житті сильно розмите, то втрачати пильність все ж не варто було. Побідкавшись, що поруч немає нічого, що можна було б використати як зброю, я обережно штовхнула двері.

В кімнаті було темно, тільки вогонь в каміні кидав на стіни нерівні відблиски. Не дивлячись на погане освітлення, я чудово розгледіла величезне ліжко в дальньому кутку, стіл, повний тарілок з фруктами, і два різьблених крісла у каміна. 

– Проходь, дитя моє, не бійся, - пролунав глибокий п’янкий голос. Я одразу впізнала його. Меб сиділа в кріслі спиною до дверей, тому її не було помітно з першого погляду.

Відчуваючи своєрідне полегшення, що, нарешті, зустріла когось знайомого, я обережно увійшла в кімнату. Ноги одразу по щиколотку потонули в м’якому килимі. Відчуття було таке, ніби ступаєш по хмарах. Меб жестом запросила мене сісти навпроти. Якийсь час вона просто мовчки роздивлялась мене, немов розбирала по цеглинках і знову збирала назад. Від цього погляду мені було неприємно, але суперечити я не наважувалась. Так ми й сиділи в повній тиші, яку порушувало лише потріскування дров у каміні та ледь чутні звуки пісень, які сюди доносив вітер.

– Чи подобається тобі тут, дитя моє? – нарешті спитала вона.

– Не знаю, - чесно відповіла я, - все, що тут відбувається, мене насторожує. Хоча тут можна побачити речі неземної краси, але багато що мене лякає. Я ледь не вмерла, коли фейрі затягнули мене в свій танок.

– Але ж не вмерла, - протягнула співоче Меб. – Зізнаюсь, вони трохи переборщили. Я просто хотіла, щоб вони привели тебе до мене, але, вочевидь, вони вирішили тебе перевірити.

– Отже, це ви наказали їм таким чином розлучити мене з татом і друзями. Але навіщо? І що ще за перевірка? – я насилу приховала своє роздратування під маскою легкої цікавості.  

– Я хочу поговорити з тобою на одинці, от і все, - королева Меб була так само незворушна.

– Якщо так, то можна було просто попросити, а не грати зі мною в дурні ігри, - сказала я, все більше закипаючи від злості.

– Дурні? – очі Меб спалахнули від гніву й одразу ж знову згасли. – Думай, що говориш, дитя. Або тебе не навчили, як слід поводитись зі старшими? В будь-якому випадку, вчини я інакше, твій батько ні за що не відпустив би тебе одну.

– Прошу вибачення за мою невідповідну поведінку, - спробувала я згладити свою помилку. – Чи дозволено мені дізнатись, в чому ж суть випробування, що влаштували мені фейрі?