§ 10. Життя потойбічне: зв’язки і обітниці

                                            Ніколи не давайте обіцянок мертвим, а якщо

                                           дали – не порушуйте. Смерть не вибачає брехні.

                                           За кожну порушену обітницю вона стягає свою

                                           платню.

                                                 (Г.С.Гужешвілі «Розмови зі Смертю»)

Якими б турботами не було наповнене моє життя, час не зупинився, щоб дати мені перепочинок, щоб все усвідомити та подумати. Дні неслися повз мене нескінченною чередою. Єдине, що тішило, так це те, що більше нічого непередбачуваного не траплялось. Все було тихо й спокійно. Месьє Пішона та Брюне виписали з лікарні, що не могло мене не тішити. Те, що вони одужали після того, як я ледь не відправила їх на той світ, було для мене величезним полегшенням. Наче камінь з душі впав. З членами «ІГАНА» я більше не стикалась. Тато й Агнія нарешті перестали панікувати через мою зустріч з її агентами. Вони наввипередки з серйозним виглядом розповідали мені майже те саме, що й Джош з Адріаном, дали мені купу порад і настанов та пообіцяли відтепер наглядати за мною в сто разів краще.  Адель пару днів не було в ліцеї, але потім вона повернулась, як ні в чому не бувало, хоча крихітний вогник нового життя все ще тріпотів у ній. Я це чітко бачила.

Южені Обер, дружині привида, що причепився до мене, я подзвонила в той самий вечір, коли дала обіцянку її покійному чоловікові. Розмова була не з легких. Я довго збиралась з духом і думала, як сказати їй такі жахливі новини. Адріан і тато навіть поривались подзвонити їй самі, представившись лікарем з лікарні. Я цю ідею одразу відкинула. Раз вже я дала обітницю, навіть здуру, то мені її і виконувати. Врешті-решт, один з магічних законів проголошує, що дане слово треба тримати. Порушення обіцянки погано відображається на кармі, а мені цього було зовсім не потрібно.

Тож, тремтячою рукою я набрала потрібний мені номер, що продиктував мені привид, і таким же тремтячим голосом попросила до телефону Южені Обер. Мадам Обер виявилась жінкою доволі запальною. Як тільки я сказала, що дзвоню з приводу її чоловіка, вона одразу обізвала мене черговою шльондрою і вилила на мене ще відро подібного бруду. Мені довелося доволі грубо її перервати, точніше я гаркнула їй заткнути пельку (ну, набридло мене, що всі мене ображають, причому марно, у мене теж гордість є). Представившись робітницею лікарні, я повідомила, що позавчора ввечері до нас потрапив чоловік, постраждалий в ДТП. На жаль, пацієнт помер, документів при ньому не було, але мені здається, що це її чоловік, оскільки запам’ятала його з його минулого візиту до лікарні. Я й сама дуже розхвилювалась і не зовсім пам’ятаю, що за маячню я несла, але в слухавці настала мертва тиша. Потім почулось кілька схлипувань. Прозвучало питання, чи це точно, адже Вінсан і раніше зникав на кілька днів, і не треба так жартувати. Я відповіла, що не можу сказати точно, але краще б їй прийти перевірити. Розмова була закінчена, але мене наче скелею притиснуло. Почувала я себе просто огидно. Приносити такі новини не надто радісно. Та й взагалі, той вечір явно не задався з усіма цими привидами, таємними організаціями та вагітними подругами. В цілому, на душі, якщо така в мене є, було паршиво, хоча вихованим панянкам не личить вживати такі слова.

Наступного дня легше не стало. Єдине, що мене потішило, це те, що я не стикнулась з мадам Обер в обличчя, коли вона прийшла на упізнання. В лікарні дивувались, хто ж з персоналу їй подзвонив, але при вбитій горем удові ставити питання ніхто не став. Я ж прийшла набагато пізніше після її уходу, і те, що я не стала свідком роздери-душу-сцени, поберегло мої почуття. Я, як могла, намагалась відсторонитись від того, що відбувалось, і поводити себе як ні в чому не бувало. Залишилось тільки розв’язати питання з таємним рахунком месьє Обера, про що він не забув мені нагадати, особисто явившись своєю примарною персоною. Він був більш розгублений і насуплений, ніж зазвичай. По його щоках котились ектоплазмові сльози і, зриваючись з гострого підборіддя, зникали, не долітаючи до підлоги.

– Гадки не мала, що привиди вміють плакати, - здивувалась я.

– Я теж, - схлипнув месьє Обер. – Але коли прийшла Южені… Знаєте, вона ж зовсім мене не бачила, і все плакала, плакала… А я…я нічого не міг зробити… Не міг її обійняти, сказати, що зі мною все добре, що я не страждаю… Не…не міг сказати, як…як сильно я її кохаю…просто попрощатися з нею…

Сльози текли по прозорому обличчю привида, коли я зрозуміла, що й собі плачу. Невимовне відчуття втрати виринуло в моїй душі. Знати, що більше не побачиш кохану людину, не зможеш до неї торкнутись, обійняти, відчути тепло таких рідних рук, сказати, що кохаєш так сильно… Ось тільки цього разу, це була втрата не тільки Южені, але й рівною мірою Вінсана Обера. Ви коли-небудь задумувались, що відчуває померла людина, або, принаймні, її душа, залишаючи все, що вона так любила? Радість? Умиротворення? Сум? Або таке ж відчуття втрати, як і ми? Я дивилась на месьє Обера й більше не сприймала його, як якогось надокучливого привида. Переді мною стояв чоловік, повноцінна особистість, хоч і трохи мертва, який в одну мить втратив все, що в нього було, і виправити це було неможливо. Його почуття були мені близькі й зрозумілі.

– Будь ласка, не плачте, месьє Обере, - сказала я, ковтаючи сльози. – Я думаю, що ваша дружина знає, відчуває все, що ви хотіли їй сказати. З часом її біль притупиться, і вона зможе жити далі. Але повірте, ви назавжди залишитесь в її серці так само, як ви бережете кохання до неї навіть після смерті. І вам, і їй треба змиритись.