§ 9. Окультні організації. Правила спілкування з потойбічним світом

                                        Магія – така ж сила, що формує світ,

                                        як сила тертя або тяжіння, але меншою мірою

                                       вивчена. Наше завдання, як вчених, дослідити дане

                                       явище та визначити ступінь і шкідливість його

                                      впливу на окремо взятого індивідуума. У випадку

                                      його надмірної згубності ми зобов’язані знайти

                                      шляхи його повного усунення. Це наш священний

                                     борг як перед Батьківщиною, так і перед кожною

                                     людиною.

                                       (З листів Мішеля Арно, засновника «ІГАНА». 1873)

Робота текла в’яло. Здавалось, що ця дурна підлога ніколи не скінчиться. Ну, скільки її можна мити? Дев’ять, десять разів на день? Я в житті ще так не пахала. В цілому, мій ентузіазм, з яким я почала відпрацьовувати свої штрафні години, почав випаровуватись. Ще й цей привид, якого я бачила вчора, знову крутився навколо мене. Наче мені й без того мало! Прозорою димкою він маячив неподалік, поглядаючи на мене з-за рогу або дверей якось кабінету. Я ігнорувала його, як могла. Якщо не звертати уваги на привида, він може зникнути. Так тривало десь годину. Нарешті, зрозумівши, що прихильності від мене сьогодні не дочекатись, він не витримав і підійшов до мене першим. Вигляд у нього був доволі сором’язливий, як на мертвого.

– Добрий день, - прошелестів привид загробним голосом.

Ігнор! Ігнор! Немає його!

– Знаєте, мені, звісно, незручно це визнавати, - почав він знову, - але…але мені здається, що ви все ж таки праві.

– Так? І в чому ж? – ляпнула я, не подумавши. Ааааааа, ну хто мене за язик тягнув! Тепер до кінця дня від нього не відбудусь.

– В тому, ну, в цілому, в тому, що я помер, - на мить мені здалося, що привид навіть зблід, якщо вони взагалі можуть бліднути. – Знаєте, я вчора побачив його.

– І кого ж?

– Своє тіло. Знаєте, вчора після нашої розмови я спустився до моргу, а воно, воно там лежить. Я ж повинен був перевірити, адже все, що відбувається зі мною, це так дивно, що…що…

– Мені дуже шкода, що з вами таке трапилось, правда, - спробувала я втішити привида. Мені дійсно стало його шкода. Я ж не якийсь монстр, у мене також серце є. Тим паче він так все чітко усвідомлював. Важко було навіть уявити, щоб я відчувала, опинившись на його місці.

– Гей, Дюбуа, що це ти прохолоджуєшся, працюй-но, - прикрикнула на мене мадам Клодо. Вона немов відчувала, коли треба пройти повз.

Я похапцем змахнула сльози. Як би шкода мені не було покійного, але наказ махати шваброю ніхто не скасовував. Я продовжувала мити коридор, а месьє привид  сумно плівся слідом.

– Знаєте, я ж тоді все згадав, - продовжив він свою історію, - ну, тобто, як я вмер, як все трапилось.

Не можу сказати, що я хотіла це вислуховувати, але грубо його перервати та послати до кульгавих демонів теж не могла. Як-то це виглядало надто вже нечемно, не по-людськи, ось так взяти його в усіх засмучених почуттях і добити, якщо, звісно, це слово можна до нього застосувати. А тому привид продовжував свою розпачливу розповідь, а я продовжувала слухати, намагаючись якомога менше вдаватися в усе це.

– В той вечір я сильно посварився з дружиною. Спочатку це була звичайна собі так сварка. Ми прожили разом п’ятнадцять років, і у нас всіляке бувало. Але останнім часом сваритись ми стали частіше. Все банальні причини. То приходжу пізно, то грошей платять мало. Все їй не так. А сама вдома сидить, не зрозуміло, чим займається. Ось і того вечора посварились ми в пух і прах. Я не витримав і пішов. Ну, знаєте, думав, охолону, пива вип’ю, заспокоюсь і піду додому. Може і її попустить. Злий я був, просто жах. Може, тому й неуважним був. Ну, ось машина мене й збила, як кажуть, на смерть. Ну, ви й самі бачите.

– Мені, правда, дуже шкода, месьє привид. Я співчуваю вашому горю, але мені ще треба працювати, - а що ще я могла сказати?

– Обер. Мене звуть Вінсан Обер. Вибачте, що не назвався раніше. Я, знаєте, дещо розгублений через те, що відбувається.

– Мене звати Яна Дюбуа, - машинально представилась я, навіть не подумавши, чи добре називати своє ім’я привиду. – Тож що ви від мене хочете, месьє Обер?

Привид помітно знітився. Я зрозуміла, що він таки мав намір втягнути мене в свої привидові справи. 

– Розумієте, в той вечір я, як би це сказати, пішов поспіхом, і при мені зовсім не було документів і…

– Ви хочете сказати що ваше тіло так і не упізнали, - закінчила я за нього.

– Саме так. Тому, не могли б ви подзвонити моїй дружині й сказати, що я тут. Сказати, що зі мною трапилось, - привид благаюче дивився на мене.

– Навіть не знаю, що й сказати, - прошепотіла я ледь чутно, щоб не привертати увагу сестер, що проходили неподалік. – Що я їй скажу? Що привид її чоловіка попросив мене оповістити її про його смерть? Скоріш за все, вона сама скоро почне обдзвонювати всі лікарні та морги, так що в моєму втручанні не було необхідності.