§8. Тонкощі міжвидових відносин

                                                              Знайшов ти привід знову промовчати,

                                                             Нанизуючи почуття в намисто.

                                                             Але все те, що ти не зміг мені сказати,

                                                            Моя душа почує ненавмисно.

                                                                (Люсіль Муаре «Струни моєї душі»)  

Доки я намагалась пережити всі події, що так зненацька звалились на мене, жовтень непомітно дійшов кінця. Дні ставали все коротшими і холоднішими. Однак усі перебували в стані особливого збудження. Школа була в передчутті Хелловіну, і навколо панувала неймовірна метушня. Готувались прикраси й частування для шкільного балу, обирався оргкомітет, підбиралась музика та все в тому дусі. Практично те саме відбувалось і в місті. День всіх святих, як пояснив мені тато, свято, коли душі померлих навідують живих, і свічки, що запалюють в цей день, вказують їм дорогу на небеса. В той час як гарбузи з вирізаними химерними обличчями мають відлякувати злих духів, яких цієї ночі можна побачити чимало. Щоб не потрапляти їм на очі, люди також виряджаються у дивні химерні костюми з вірою, що так захищаються від злих сил. Все  це нагадує карнавал строкатих та яскравих масок. А на ранок  на зміну веселим гулянням приходить день поминання померлих, або, як його тут називають, Туссен. Забувши про маски й веселощі, люди несуть квіти на могили тих, кого з ними більше немає. Дивовижне дійство, просочене сміхом і сумом водночас.

Ще кілька днів тому я б з нетерпінням чекала на це свято, і думки б мої були лиш про нього, але в світлі нещодавніх подій воно було останнім, про що я думала. Всі мої будні наповнювали навчання та волонтерська робота, як покарання за мою війну з демонами, в яку я так необачно влізла. Добре ще, тато якимось чином роздобув для мене довідку з поліклініки, а то б мені ще дісталось і за всі мої прогули. Подумати тільки, я прожила в цьому світі менш ніж два місяці, а вже потрапила в такі неприємності. Але побиватися часу не було. Справ у мене було по горло.

Зараз я працювала в одній лікарні, і в мене був повних рот клопів. Я допомагала з прибиранням прилеглої території та службових приміщень, виконувала деякі доручення персоналу. Одним словом, відповідала за те, що самим робітникам виконувати не хотілось. Інколи робота була доволі виснажлива, але обирати не доводилось. От би Лілі посміялась, побачивши, як я мию підлогу в лікарняному туалеті. В Кастле Магус Васса зовсім не напружувала мене роботою по дому. Все ж таки я була господинею замку. Але тут я ніхто, і ніяких послаблень очікувати не доводилось. Ну й грець з ним. Якщо вже я напартачила, то мені нічого іншого не залишалось, як стійко переносити своє покарання. Ні сльозинки моєї не побачать. Ось так!

Мої тяжкі трудові будні прикрашав той факт, що час від часу мені дзвонила Крістін, і ми довго теревенили по телефони про усілякі дурниці. Пару разів ми навіть сходили по крамницях. В школі я так само продовжувала спілкуватись з Жеромом, не дивлячись на те, які тільки чутки про нас не придумували. Правда, мені не вдавалось пограти з хлопцями в баскетбол, що дуже їх засмучувало, особливо Денні. Він повсякчас бідкався Жерому, що той хоча б мене в школі бачить. Іноді з нами обідала Марі, хоча спілкувались ми не дуже багато. В цілому, життя почало потроху налагоджуватись, що не могло не тішити.

– Гей, Дюбуа, віднеси-но ці бинти в перев’язочну, - наказала старша медсестра, зганяючи мою задумливість, і вручила мені коробку бинтів різних мастей.

Я неквапно йшла коридором. Туди-сюди снували лікарі й пацієнти. Лікарня жила своїм буденним розміреним життям. Несподівано мене обдало крижаним холодом. Душа змарнілого худорлявого чоловіка пройшла просто крізь мене. Хвиля туги та відчаю пронеслись крізь моє тіло, у свідомості спалахнув ряд розпливчатих образів. Це були емоції, що усього на мить передались мені від привида. Відчуття, звісно, були не з найкращих.

– Гей, можна й обережніше! – обурилась я.

Привидів я не боялась (пройшли ті часи, коли я билась в істериці, побачивши душу, що мені явилась), але все ж в їхній присутності було трохи моторошно, а в лікарні цих товаришів було достатньо. Однак сам дух перелякався не на жарт. Він витріщився на мене так, наче привидом була я.

– Ти…ти можеш мене бачити? – спитав він ледь чутно.

– Ну так, можу, - зітхнула я і пішла геть під здивовані погляди пацієнтів. От халепа, треба було його проігнорувати, удавати, що не бачу його. І хто мене за язик тягнув йому відповідати?

– Ттти чуєш мене? – не заспокоювався чоловік, йдучи за мною слідом.

– Чую, - прошепотіла я та увійшла в перев’язочну. Хвала Творцю, в ній нікого не було.

– Тоді ти можеш мені сказати, що зі мною відбувається? – не вгамовувався привид, проскочивши за мною слідом.

– А ви самі як вважаєте?

На мить чоловік завмер. Було видно, що він посилено думає.

– Я не знаю. Я пам’ятаю тільки, як переходив дорогу та яскраве світло. А коли я отямився, то вже був тут. Але до кого б я не звертався, ніхто не звертає на мене уваги. А коли ти пройшла крізь мене, я ледь не вмер з переляку.

– Мені шкода вас засмучувати, - почала я повільно, - але, як би це сказати, розумієте, це все тому, що ви вже померли.