§ 6. Магічна спільнота. Ієрархія влади. Органи самоуправління. 6.1 Несанкціоновані магічні ритуали: результати й наслідки

                                           Проведення несанкціонованих магічних ритуалів,

                                           які призвели до заподыяння шкоди оточуючим та

                                          їхньому майну, карається повним запечатуванням

                                          сил від двох до дванадцяти років залежно від

                                          об’єму завданої шкоди.

                                          (стаття 103 Кримінального Магічного Кодексу)

Дощ. Важкі краплі падали на землю, бились у вікна, стукали по даху, створюючи нестерпний шум. Важко, болісно. Дощ. Все навкруги затягнуло сивою поволокою. Нічого не чутно, нічого не видно, була тільки ця вогка завіса, цей всепроникний плач важких крапель. Нестерпно, болісно. Вздовж довгої галереї хтось ішов. Шум дощу приглушував швидкі легкі кроки та шурхіт довгої сукні. Людина швидко наближалась. Це була дівчинка років п’яти – шести. Маленькою долонькою вона терла почервонілі очі. Дощ на її обличчі, дощ в її серці. Вона йшла, не розбираючи дороги, нічого не бачачи за мутною пеленою. Її маленькі плечики тремтіли. Світле, майже біле волосся намокло під дощем і хаотичними пасмами липло до обличчя. З-за колони з’явився трохи старший хлопчик. З його одежі та чорного, мов ніч, волосся градом капала вода. Він наздогнав дівчинку й взяв її за руку.

– Відпусти мене! – тоненько вискнула дівчинка.

– Та вже й ні! – заперечив хлопчик. – Ти хоча б знаєш, як довго тебе всі шукають? Як всі хвилюються? Подивись на себе – ти вся вимокла. А якщо ти захворієш?

– А мені байдуже! – закричала дівчинка. – Чуєш, байдуже! Нехай захворію, нехай помру! Її більше немає! Чуєш, мами більше не має! Чому вона померла, а я ні! Що мені тепер робити?

– Жити! Твій тато дуже-дуже за тебе хвилюється.

– Замовкни! Тобі не зрозуміти! Твої батьки живі, а я не знаю, як мені жити без неї. Я не хочу жити без неї!

– Послухай, тепер я буду піклуватись про тебе. З цієї миті я буду тобі братом. Я завжди буду з тобою, буду захищати тебе. Щоб не трапилось, я завжди буду на твоєму боці. Тепер я – твоя сім’я, тому…тому не плач більше, - хлопчик ніжно обійняв дівчинку. – Живи заради мене, заради тата, заради тих, хто тебе любить. Тепер мама дивиться за тобою з небес, не варто її засмучувати.

– Зв…звідки ти знаєш, що мама дивиться на мене з неба? – спитала дівчинка, витираючи сльози рукавом сукні.

– Я чув, як твій тато казав моєму, - серйозно відповів хлопчик, намагаючись, щоб його слова звучали правдоподібно.

– Він, правда, таке сказав?

– Звісно. Спитай його сама. Ходімо, поговоримо з ним.

Знову цей нестерпний шум дощу. Важкі краплини вливаються в мутну завісу, закриваючи собою галерею, зарюмсану дівчинку та доброго хлопчика. По щоці скотилась сльоза. Знову цей сон. Минуле наполегливо не відпускало мене. З цим нічого не поробиш. А Джош завжди був дорослим не за віком. Наполегливо запищав будильник, сповіщаючи про початок нового дня. Різко сівши в ліжку, я поспішила розвіяти залишки нічної мани.

На кухні засвистів чайник, почулось клацання тостера. Теплий аромат підсмаженого хліба заповнив квартиру. Почувся тихий дзвін посуду. З ванни долинав шум води. Прості домашні звуки, але для мене вони були солодощі з будь-яку музику, адже останнім часом дома мені доводилось слухати саму лише тишу. Я нечутно пройшла на кухню. Тато безтурботно пив чай, намазуючи тост маслом. 

– Татку, ти повернувся! – заволала я від щастя та кинулась його обіймати.

– Куди ж я подінусь. Як ти тут без мене? Добре їла? Якось ти схудла, зблідла, - тато встав мені на зустріч і загорнув в обійми.

– Це тобі здається. Зі мною все добре. А ти де був? Чому так довго не повертався?

– Ой, далеко був. В одному зі світів якийсь божевільний хотів знищити все людство.

– Знову?

– Отож, знову. І звідки ці навіжені тільки беруться. Вже набридло світ рятувати, не один так інший. Ну, а в школі як? Як там твої друзі? – тато знову сів за стіл. Я взяла з полиці чашку й наслідувала його приклад, маючи намір приєднатись до сніданку.

– Школа добре. Я одна з кращих учениць! – похвалилась я, не дивлячись на те, що мені доводилось вчитись в десять разів старанніше, щоб закрити прогалини в знаннях і подолати культурні відмінності, я робила успіхи. Чим не привід для гордощів.

– Та ти що?! Хочеш сказати, що ти розумна? – примруживши очі, спитав тато.

– Ще б пак.

– Настільки розумна, що вже самостійно виганяєш демонів?

На кухні запанувала мертва тиша. Здавалось, що разом зникли всі звуки. Кров несамовито стукала у скронях. Дихання збилось. Слова застрягли в горлі гірким клубком.  

– Звідки ти знаєш? – ледь видавила я з себе. Брехати не було сенсу, якщо вже тато якимось чином дізнався.

– Пізно ввечері відстежуюче заклинання передало в контору, що ти чаклувала. На місце одразу прибув співробітник, щоб знайти на покинутому будівництві сліди сильної енергетичної турбулентності. Також там залишилась незакрита щілина в інший вимір – в «пекло», якщо бути точним. Всюди сліди твоєї магії. І на додачу всі газети триндять про знайдених безпритомних чоловіків на тому ж будівництві. Сумнівів немає, це – справа твоїх рук, - в татовому голосі дзвеніли металеві нотки.