4.6 Мстивість як риса демонічного характеру

                                             Якщо ви якимось чином допекли демону або

                                            вирішили порушити укладену з ним угоду, будьте

                                            впевнені в неминучій розплаті. Мстивість –

                                            одна з основних рим демонічного характеру.

                                    (Ж.Ферьє «Сучасні практики світового окультизму»)

– Гей, ти тут, з нами? Повернись з небес на землю, - Жером помахав рукою у мене перед очима.

– А, вибач, ти щось сказав? – я повільно відволіклась від важких думок, які переслідували мене цілий день.

– З тобою все гаразд? Не захворіла? Ти сьогодні взагалі в адекваті? Хоча ти завжди трохи того, але сьогодні вже явно перебір, - Жером вичікуючи дивився на мене.

– Так, все добре, я просто спостерігаю, - відповіла я так само неуважно. Правду кажучи, я вже кілька днів не висипалася. Варто було мені задрімати, як події того злощасного вечора в провулку знову наздоганяли мене. Стомившись від жахіть, я просто коротала ночі, дивлячись телевізор або читаючи книги.

– Дивись, щоб очі не повипадали, - відсипав солі Жером. – Ніж в дивалки грати, нумо краще в баскетбол. Гайда?

Повз нас пройшла Лілі з когортою своїх посіпак. Глянувши на нас, вона хмикнула і демонстративно відвернулась. Слідом продріботіла Марі. Вигляд вона мала як завжди винуватий. На душі стало ще більш сіро й сумно.

– Гаразд, певно мені слід відволіктись, хоча, може, це не найкращий час, - я прибрала з обличчя неслухняне пасмо волосся, а разом з ним і своє занепокоєння.

– Супер! Тоді ходімо, - Жером одразу схопив мене за руку й потягнув тільки в йому відомому напрямку.

– Що, просто зараз? Але я одягнена невідповідно. Я б хотіла спершу зайти додому й підібрати щось більш слушне, - запротестувала я, за одним ходом пригадуючи, що зі слушного у мене лиш шкільна спортивна форма.

– Нічого, не маркіза, тобі можна й так, - не приховував запалу Жером. – О, чи ти боїшся, що ноги заплутаються у твоїй довжелезній спідниці?

– Нічого я не боюсь, і спідниця в мене не довжелезна. І взагалі, цей жарт вже застарів. Хоча для такого розпусника моя спідниця може й задовга.

– Як ти мене назвала? Розпусник? Звісно, на фоні твоєї чернечої обітниці кожен буде розпусником і збоченцем, - хлопець був радий вступити зі мною в чергову суперечку.

– Ніяка я не черничка, - промовила я зітхаючи. – Ну, скільки можна повторювати одне й те саме? Дівчина повинна бути скромною, так, принаймні, мене вчили. І, до речі, ти так і будеш тримати мене за руку? Це трохи бентежить.

Жером застиг на місці й весь почервонів, мов помідор.

– Я це, ну, це… не задумуючись, просто, ну… так вийшло, - він сором’язливо м’явся, відпустивши мою руку.

– Гаразд, нічого страшного не сталося, ми ж друзі, - я поспішила його заспокоїти. -  І взагалі, яке нам діло до того, що про нас думають інші.

– Ну, так, ми ж друзі, - повторив Жером, червоніючи ще більше.

– Тож ми йдемо далі?

– Ну, так, пішли.

Протягом всього шляху Жером йшов, потупившись в землю, й розмовляв тільки короткими незв’язними фразами. Хлопці на майданчику привітали нас радісними криками. Виявилось, мій кучерявий друг розповів їм про випадок зі змією, і тепер я вислуховувала захоплені похвали, що не побоялась цієї величезної гадюки, цієї лускатої гадини. Тепер я й справді була дівчина хоч куди, а не розніжена принцеса. Хоча звернення «ваша високість» за мною все ж таки залишилось. «Пасуйте сюди, ваша високосте», «Підберіть спідниці й працюйте ногами, ваша високосте», «Молодець, вш…окосте» і все в тому дусі. Дивно, з чого б це все?

Гра затягнулась допізна. Денні знову був зі мною в команді й усіляко допомагав. Ерік видавав один жарт за іншим. Гастон як завжди не був багатослівним. Жером був сьогодні незграбним та розсіяним і постійно помилявся. Я грала відверто не дуже, але враження від гри й спільні веселощі це не зіпсувало. Вже стемніло, коли хтось, нарешті, висунув слушну думку, що час додому. Всі неохоче розійшлися. Залишились тільки ми з Жеромом. Оскільки нам було по дорозі, він виразив непохитне рішення провести мене додому.

Вулиці змінювали одна одну. Підбадьорливо світили ліхтарі, зазивно мерехтіли вітрини магазинів, стомлені перехожі поспішали додому. Зірок, як завжди, видно не було. Хоча навіть не знаю, чи потрібні вони комусь у місті. Стало холодніше. Осінь стрімко проходила, поспішаючи уступити місце зимі. В той час як вдома Васса та інші збирали останній врожай і щосили готувалися до зими, метушливе місто жило своїм життям.

Несподівано, перервавши потік моїх думок, на мене навалилось щось схоже на прес. Я на силу зробила подих, намагаючись встояти на ногах. Скроні стискав біль, наче лещата. З натовпу виринули два чоловіки, «офісний клерк» і «браток», схопили мене під руки і вмить затягли у безлюдний провулок. Знову! Все всередині мене стиснулось від жаху. Порятунку не було, адже ніхто навіть не встиг нічого помітити. Ніхто, крім Жерома. Він, не вагаючись, кинувся слідом.