4.5 Угода з дияволом: тонкощі дипломатії, практичні поради для отримання вигоди

Якщо ви все ж таки вирішили укласти угоду з

                                                дияволом, то робіть це в письмовому вигляді у

                                               двох екземплярах. Краще за все буде завірити

                                               його нотаріально.

                                    (Ж.Ферье «Сучасні практики світового окультизму»)

– Гей, гей, про що задумалась? – голос Жерома повернув мене в реальність.

– Та так, просто, - машинально відповіла я, відганяючи геть наводнивші  мене думки.

– Взагалі-то, вже на урок дзвонили, чи думаєш прогуляти? – примружившись, дивився на мене Жером, наче гадаючи, який фінт я викину сьогодні. Після випадку зі змією, він зустрічав мене на кожній перерві, щоб побалакати, ну, або стати свідком чогось цікавенького.

– Нічого я не думаю, - знехочу відповіла я. – Гаразд, я пішла.

– Прийдеш після школи грати в бейсбол? Хлопці зрадіють.

– Ні, навряд чи. Мені треба декуди зайти. Так що пробач, - і не залишаючи часу на розпитування, я побігла на урок.

В цілому, все було як завжди. Розв’язання задачі не приходило. Траур по Сюзанні Готьє закінчився, хоча Жером і багато інших учнів все ще страждали від болю непоправної втрати. Злочинців, ясна річ, все ще не знайшли. Від тата все ще не було жодної звістки, телефони мовчали, я ні з ним не могла ні поділитися зібраною інформацією і своїми здогадами, ні спитати поради. Незмінним також залишався мій конфлікт з Лілі. Її ненависть до мене все зміцнювалась, а презирство перевищило всі очікування. Хоча після інциденту в їдальні її авторитет трохи похитнувся. З’явились учні, що потайки або відкрито симпатизували мені. Я гадала, що наше з нею протистояння було для них певним захопливим шоу, учасниками якого вони ставати не поспішали. Так чи інакше, друзів у мене, крім Жерома, не додалось. 

Витримавши на собі неприязнь Лілі ще кілька уроків і проколесивши пів Парижу, я все ж таки опинилась перед старими дверима загубленої в численних провулках крамнички. Респектабельні золоті літери складались в напис «Антикваріат». Стискуючи у вологій долоні подаровану мені візитівку, я нарешті штовхнула двері й нетвердою ходою увійшла в середину. Мелодійний передзвін дзвіночків оповістив про моє прибуття.

В крамниці царювала особлива атмосфера. Жовте світло пробивалось крізь кольорове скло вітрини та падало на щільно розставлені меблі, вази, годинники, сервізи, книги. Все дихало респектабельністю і таємничістю. В повітрі кружляли рідкі пилинки. Пахло нафталіном, старим клеєм і пожовклим папером. Здавалось, я потратила в зовсім інший світ, відділений у своїй непорушності від суєтного скупчення людей ззовні.

– Вітаю. Чи можу я чимось допомогти? – звернулась до мене робітниця за прилавком. На вигляд їй було в районі двадцяти, і вона зовсім не підходила до манірної та спокійної атмосфери закладу. Дівчина вся рясніла кольорами і яскравими плямами, починаючи від помітної жовтої блузки з квітковим орнаментом, їдкої рожевої спідниці з абстрактним візерунком і закінчуючи дивакуватою червоною стрічкою, пов’язаною на лобі. На її грудях красувалось з десяток пар різноманітного намиста, одягнених одразу. Стільки ж браслетів прикрашало й обидва її зап’ястка. Вона була безсумнівно людиною, але від неї йшла хвиля сили, від якої у мене по шкірі забігали мурашки. Дівчина, вочевидь, була відьмою або чаклункою. Я вперше в цьому світі зустріла незнайомого мені мага і не знала, як себе поводити. Чи відчула вона мою силу? Може, мені треба щось спеціально сказати з цього приводу? Або зробити вигляд, що я нічого не помітила?

Бачачи, що замість відповіді я на неї витріщаюсь, на лобі в продавчині з’явилась зморшка.

– Ну, так ти будеш щось купувати чи ні? – спитала вона мене вже більш роздратовано.

– Взагалі-то, я прийшла до містера Вернера, - відповіла я, намагаючись виглядати по-діловому, - у важливій справі.

– Містер Вернер зараз зайнятий, - її погляд промовляв, які взагалі справи можуть бути  у такої, як я, з самим містером Вернером.

– Ну, так підіть і скажіть йому, що прийшла Яна Дюбуа, - сказала я, намагаючись копіювати наказовий тон Лілі. Коли вона так говорила, зазвичай всі починали бігати навшпиньки.

Дівчина скривила незадоволену гримасу, але все ж таки зникла за дверима, які вели в службове приміщення. Щоб скоротити час, я почала розглядати товар. Всі речі були ретельно розставлені, відреставровані та несли відголос своїх колишніх власників. Зосередившись, я почула уривки фраз, крик, сміх людей, яким раніше належав весь цей крам. Доторкнувшись до крісла-гойдалки, я побачила образ бабусі в старій криноліновій сукні та з пухкеньким томиком в руках. Несподівано переді мною пробіг хлопчик в коротких штанцях на шлейках і, скрипнувши дверцятами, сховався в старій платтяній шафі. Біля вікторіанського сервізу стояла жінка в довгій сукні й плакала.

– Радий вас бачити. Не думав, що ви прийдете так швидко, - пролунавший позаду голос змусив мене здригнутися і прогнати видіння геть. Глибокий оксамитовий баритон заморожував все в середині.

– Містере Вернер, як ваші справи? Ось, вирішила скористатись вашим запрошенням, - сказала я як найспокійніше, хоча всередині я мілко тремтіла. Напевно демон бачив мене наскрізь і потішався над моїми спробами корчити з себе круту. Зізнаюсь, рішення звернутись до Фелікса Вернера далося мені не легко. Він останній, в кого варто було просити допомоги. Не знаю, на скільки це було правильно, але іншого виходу я не бачила. Після нічного побачення з демонами, зустрічатись з іншими надприродними мешканцями Парижу мені було, відверто кажучи, лячно. Містер Вернер був моїм єдиним знайомим, який бодай щось знав про потойбічне життя міста і володів потрібною мені інформацією.