4.3 Демонічні перемовини, таємні організації та інші нюанси потойбічного буття

                                                    Ніколи й ні за яких обставин не закладайте

                                                   душу дияволу, адже можете лишитись не

                                                   тільки без неї.

                                                       (Єфросим Злотоуст «Святі знамення»)

Ранок приніс невелике полегшення. Нічні жахіття відступили,  десь вдалині замайоріла надія на світле майбутнє. В ліцеї всі були незвично принишклими: учні збирались групами та щось обговорювали, понизивши голос, від чого утворювалось рівномірне приглушене гудіння, що заповнило усю школу. Що ж таке могло трапитись, що всіх так схвилювало? В коридорі я зустріла Жерома і приємно здивувалась, коли він підійшов і першим привітав мене.  

– Слухай, - сказав він, якось несподівано змінившись в обличчі, - Денні тебе запрошував пограти з нами сьогодні…

– Так, запрошував. Якщо хочеш, я можу не приходити,- стало сумно й образливо, я вже думала, що знайшла нових друзів.

– Ні, ні. Не в тім річ, - поспішив мене заспокоїти Жером, - просто сьогодні ми грати не будемо. Все довелось скасувати.

– Скасувати? Чому?

– Ну, через той випадок…

– Який випадок? – Жером, демон тебе дери, досить скиглити й скажи вже все як є.

– Так ти не знаєш? – здивувався він. – Новини не дивишся?

– Ні, - я вже приготувалась, що він скаже, що в монастирі телевізори дивитись не годиться, або ще щось на кшталт цього, але схоже йому було не до жартів.

– Сьогодні вночі вбили дівчину, Сюзанну  Готье. Вона вчилась в нашій школі. Я знав її, - здавалось, Жером ледь промовляє слова.

– Мені так шкода, - я спробувала принести свої співчуття.

– Це ще не все. Той, той маніяк вирізав їй серце й очі, - ледь чутно промовив він. – І вона не перша жертва, пів року тому був подібний випадок. Так що для нас усіх запровадили комендантську годину…

Жером ще щось казав, але я вже не слухала. Ті слова, хоч як тихо вони були вимовлені, вдарили мене як грім з ясного неба. Вирізав… серце… очі… маніяк… Ні, маніяки. Перед очима виник провулок, туман і два демони – «браток» і «клерк». Мені стало важко дихати. Здавалось, що земля йде з-під ніг. Якби Жером мене не підтримав, я б упала.

– Гей, гей, з тобою все в порядку? – його голос долинав звідкись здалеку.

– Мені щось недобре, я, мабуть, піду додому, - сказала я, як мені здалось якимось чужим голосом і, нічого не пояснюючи, пішла геть. Жером спробував було мене проводити, але я тільки відмахнулась. Мені не хотілось нікого і нічого бачити. Все це моя помилка. Я повинна була зупинити тих демонів. Як же я не подумала, що вони можуть знайти іншу жертву? Все через те, що…

– …що ви думали лише про себе, - продовжив за мене чужий голос, глибокий і мелодійний, чаруючий своїм звучанням.

Я відразу повернулась в реальність. Ліцей залишився позаду, я стояла посеред зазвичай жвавої вулиці, але, як не дивно, зараз навкруги не було ні душі. Так, так, ні душі, оскільки у того, хто стояв позаду мене, її бути не могло. Той самий чорний костюм, старанно зачесане волосся й бездонні очі.

– Ви, прошепотіла я ледь чутно. Творець всемогутній, як я могла бути такою безтурботною? Зараз мене точно вб’ють.

– Пробачте, леді, що налякав вас, але я випадково почув вашу розмову з тим хлопчиком…

– Ви той самий демон з провулка, - мій голос зрадницьки дрижав. – Так ви були в ліцеї. Ви слідкували за мною!

– Ну що ви, я усього лише хотів побажати вам доброго ранку, - чоловік легко вклонився.

– Ви підслуховували мої думки!

– Ви самі розкидали їх направо й наліво, - демон був незворушним.  Звісно, таких понять як етика та мораль для нього не існувало.

– Хто ви такий? Навіщо переслідуєте мене? – я намагалась взяти себе в руки й придумати, що робити.

– Вибачте, минулого разу мені не дали представитись. Мене звуть Фелікс Вернер. Не бійтесь, я не заподію вам зла, - чоловік протягнув мені візитку, на якій охайним курсивом було витіснено  «Фелікс Вернер. Приватний колекціонер».

Не думала, що демони можуть займатись чимось подібним. В моїй уяві вони завжди виглядали, як похмурі люди, перетягнуті чорною шкірою, рокові, але прекрасні створіння, які ховаються в темних печерах або покинутих домах і виходять ночами у пошуках жертви. Принаймні, у фільмах, що я бачила, вони виглядали саме так. Те, щоб хтось з них працював і вів нормальне людське життя (ну, або майже нормальне), ледь вкладалось у голові. Хоча, згадуючи демона-клерка, або дивлячись на містера Вернера, я зрозуміла, що зовсім мало знаю про справжній стан речей.

– І що ж ви колекціонуєте? – спитала я, коли мої думки нарешті почали прояснятись. – Людські душі?

– Що ви, що ви, всього лише антикваріат, зокрема предмети окультизму, - відповів демон своїм глибоким голосом від якого у мене мурашки забігали по шкірі.

– Не дивно, - тільки й промовила я. – Ах, вибачте, я не представилась…