4.2 Важливість знищення слідів паранормальної активності

                                                Подорожуючи світами, що не знайомі з

                                               магією, не забувайте знищувати всі сліди

                                              вашого чаклунства, щоб не викликати підозри і

                                              непотрібних питань.

                                              (А.Фаргус «Ази міжсвітових подорожей»)

Ранок розлився теплим сонячним світлом. Небо було чистим і прозорим. Місто, вмите дощем, прокидалось. Здавалось, що й не було вчорашньої негоди, що вечірні події були лише сном, що не має на світі зла і пітьми. В такий ранок особливо гостро хочеться забути те, що було, і розпочати все з початку, з чистого аркуша. Чомусь саме в такий ранок відчуваєш, що живеш. Шлях до школи видався надзвичайно коротким, навіть Лілі перестала мене дратувати, а сидіти на уроках було особливо приємно. Мабуть, тому, що всього цього могло й не бути…

В цілому, день минув без пригод. Уроки не зайняли в мене багато часу, точні й гуманітарні науки і поруч не стояли з мистецтвом магії, коли під час навчання найменша помилка може коштувати життя. Магія… Це слово повернуло мене в той вечір. Легкий холодок пробіг моєю спиною. Демони. Це була моя перша зустріч з ними, мені поталанило, і я вижила. І хто був той чоловік в чорному? Звідки він знає про мене і мою сім’ю? Вчора, як тільки дісталась додому, я намагалась додзвонитись татові, але його номер не відповідав. Скільки б я не звала його подумки, все було марно. Агнія теж була недоступна. Всі інші контакти, залишені татом на випадок непередбачуваної ситуації, видавали лишень короткі гудки. Та й з Ради мене ніхто не навідав. Хоча вчора я створила стільки магії, що вони негайно мали б примчати. Все це було більш ніж дивно. Що взагалі відбувається?

Відганяючи похмурі думки, я вийшла пройтись, до того як стемніє. Сонце вже почало сідати, розфарбовуючи хмари в приємний золотавий відтінок. Як би я зараз хотіла подивитись на захід сонця, але через будинки нічого не було видно. В цьому місті все не так, як я звикла: ні тобі заходів зі світанками, ні свіжого повітря, навіть не відчувається те, що осінь остаточно увійшла у свої права. Цікаво, коли прийде зима, чи хтось це помітить?

– Обережно! – пролунав чийсь крик, і щось сильно вдарило мене по голові. Зойкнувши від болю, я вхопилась за забиту потилицю.

– Вибач, це я винуватий. З тобою все в порядку? – до мене підбіг хлопець, доволі міцний і м’язистий для своїх шістнадцяти років.

– Так, жити буду, - тільки зараз я помітила, що стою на краю імпровізованого баскетбольного майданчика. Місце було мені незнайоме. Схоже, поринувши у свої думки, я знову забулась. Колись моя неуважність загонить мене в домовину.

– Ще раз вибач, я не спеціально, - продовжував перепрошувати юнак. До нас почали підходити інші хлопці.

– Все добре, дякую. Ви не винуваті, це мені варто було бути уважнішою, - я обдарувала всіх милою усмішкою і поспішила відкланятись.

– О Боже, ти як завжди сама ввічливість. Мене зара знудить, - дорогу мені перегородив довгов’язий юнак.

– Жероме? Вибач, я тебе не помітила.

– Та я в натурі просто невидимка, - посміхнувся він. Буви на голову вище за всіх, хто знаходився на майданчику, юнак ні як не підходив під опис «непомітний».  Хлопці зареготали, а Жером серйозно подивився на мене: - Ти чого це така сумна? Сильно болить?

– Ні, все в порядку.

– Це через Лілі? Знову тебе дістає? – не відступався він.

– О ні, Лілі тут ні до чого, - я не до кінця розуміла, чому Жером так переймається щодо мене. Може, теж вирішив слідувати принципу «ворог мого ворога – мій друг».

– Той…може, зіграєш з нами, якщо хочеш, - несподівано запропонував він.

– Взагалі-то, я не вмію і буду тільки заважати, - зізналась я.

– Ну, так нічо складного. Просто береш цей м’яч і кидаєш он в те кільце, - з його вуст це звучала, як якась дрібничка.

– Я одягнена не для гри, - ну як можна грати в балетках і сукні? До того ж не личить самотній дівчині бути в компанії незнайомих чоловіків. Так було заведено у мене на Батьківщині. Щодо цих місць я не була зовсім певна. І я бачилась наодинці з паном Рішаром. Але все ж таки.

– Що, черничка, боїшся, що ноги заплутаються в твоїй довжелезній спідниці? – заохочував мене Жером.

– Хвилюйся краще за свої ноги, а то вони такі довгі, що дивно, як вони в тебе не заплітаються у вузол, - уїдливо відповіла я. Доведеться йому відповісти за чорничку.

– Це що, виклик?

– Можливо!

– Чудово, - долучився до нашої розмови ще один хлопець, - але може, Жероме, для початку познайомиш нас зі своєю подружкою

– Вона не моя подружка, - здавалось, що в Жерома почервоніло навіть волосся, – ми цей…якби просто вчимося в одному ліцеї.

– Мене звати Яна Дюбуа, наголос на перший склад, - я намагалась посміхатись своєю наймилішою посмішкою. – Приємно з вами познайомитись.

– Це Денні, Давид, Ерік, Ніколя та Гастон, - з неохотою представив мені своїх друзів Жером.