3.2 Вечірки та громадські заходи як спосіб зближення

Чаклуни рідко відвідують людні заходи не через свою

замкнутість і асоціальність, а через одвічні прохання

гостей продемонструвати чари, ніби вони штукарі,

покликані на втіху публіці.

         (К.Васіліадіз «Психологія чаклунства»)

В той день думати про навчання я більше не могла. Цей жахливий інцидент не йшов мені з голови. Зганьбити, висміяти людину привселюдно, просто так. Жахливо! Тато вчив мене поважати і цінувати людей, не дивлячись на те, що вдома всі, хто багатший, могли привселюдно сікти своїх слуг. Він завжди мені говорив, що не пристало сильному ображати слабкого, це нижче будь-якої гідності. Жителі Ворожбитого були вільними і робили все, що хотіли, хоча ми з легкістю могли підім’яти їх під свою владу. Навпаки, ми ставились до них із заступництвом, навіть якщо вони скоса дивились на нас. Адже так мають поводити себе ті, хто володіє силою. Скажете, ні? І ось тепер Лілі сиділа задоволена собою, героїня роману. А у мене перед очима стояв погляд Жерома, несамовитий, повний ненависті, звинувачувальний. «Адже і ти в їхній компанії, адже і ти така сама, адже і ти винувата!» - немов казав він. Ні, правда, я розлютила  Лілі своєю відмовою. Якби не це, то може… Але все це її не виправдовує. Принизити гідність людини, поставити його нижче за себе тільки через поганий настрій! Хто-хто, а Лілі в цьому майстриня. Я чула, що конфлікт між ними точиться вже давно. Лілі Жерома ну дух не переносить. «А те, як ти вчора поставила на місце цього Жерома, взагалі клас!» - згадала я слова Марі. В голові у мене все перевернулось. Невже я робила щось неправильно? Я ж просто хотіла бути як всі. Я думала, що так я завоюю цей світ, впишусь в нього, знайду своє місце серед людей. Невже це не так? Невже і я така сама?

В той же вечір ми всі зібрались у Лілі. Вона жила в шикарному приватному будинку доволі далеко від школи. Я ледь туди дісталась, лише якимось дивом зумівши не заблукати. Зізнаюсь, я страшно нервувала. Моя перша вечірка! Перший раз мене запросили до себе! Тато лиш шуткував наді мною. Казав, що все це додасть мені досвіду. Я гадки не мала, що роблять на таких заходах, і подумки була готова до всього, як солдат перед боєм. Але все виявилось не таким вже й страшним. Ми натягнули піжами і теревенили про те, про се. Ну, точніше дівчата були в піжамах, а на мені була моя пречудова біленька нічна сорочка. Довжиною до підлоги, з широкими рукавами, в прекрасних мереживах ручної роботи, вся така невагома і повітряна – обожнюю її. Ну, не могла я не прихопити її в цей світ.

– Ха-ха-ха! Яно, та ти просто як з картини дев’ятнадцятого століття, - засміялась Таїс.

- Тільки чепчика не вистачає! – хихотіла Адель.

- З якої бабусиної скрині ти її витягла? – надривала живота Мадлен.

Я зробила єдине, що прийшло мені в голову – проігнорувала всі ці насмішки так само, як ігнорувала тицяючих в мене пальцями сільських дітей. Як ні в чому не бувало, я пройшла через всю кімнату і сіла на подушки перед маленьким китайським столиком, дякуючи долі, що не взяла з собою вишивання. З кожним кроком поділ нічної сорочки розвивався біля моїх ніг, що створило необхідний ефект.

- Варто відзначити, що все це виглядає жіночно і загадково, - зізналась Мадлен.

- Може, ще скажеш, що на Яні і мошок буде виглядати, як вечірня сукня? – підняла брови Лілі. – Послухай мене, дитинко, щоб тобі не личило, одягатися завжди треба стильно, зі смаком, а головне в ногу з часом.

- В наш час одягати можна все, що завгодно, аби було до лиця. Це поняття індивідуального стилю, - заступилась за мене Адель. – Ось, Яно, тримай, я принесла тобі кілька модних журналів, може, ти щось для себе почерпнеш. Знаєш, кілька потрібних аксесуарів можуть змусити навіть твої наряди виглядати модно й стильно.

- Дякую, Адель, я дуже це ціную, - подякувала я їй.

- Думай, що хочеш, але в успіху є свої ключі, і їх треба знати, - не погодилась Лілі.

- І ти їх знаєш? – здивувалась я.

- Звісно, - на її обличчі з’явилось бундючне задоволення. Мабуть, вона давно хотіла, щоб я її спитала: - Ну, по-перше, правильний стиль одягу. Повір мені, твої довжелезні спідниці навряд чи приведуть тебе нагору. По-друге, правильні знайомства, спілкування з непотрібними людьми нікуди тебе не приведе. По-третє, правильна поведінка. Поводь себе так, ніби ти королева. Ти – королева, витончена, тендітна, неповторна, єдина. На світі немає нікого подібного до тебе. Люби себе. Балуй себе. Отримуй від життя задоволення. Ти гідна найкращого. По-четверте, правильні цілі. Мисли широко. Виріши, що тобі потрібно, чого ти прагнеш, і просто йди і візьми це. Будь-якими способами. Ось і все. Роби, як я говорю, слухай мене, і ти всього доб’єшся.

- Тобто, ти хочеш сказати, що бути самовдоволеним, самозакоханим стервом, яке заради своєї мети йде по головам – правильно? – я не могла приховати своєї відрази.

- Так, - підтвердила Лілі, й оком не моргнувши, ніби мої слова були для неї компліментом. – Якщо це означає бути сильною, то так. В цьому світі панує закон джунглів – виживає сильніший. Якщо не будеш топтати, в багно затопчуть тебе.

- Значить, це ти так виправдовуєш себе? Виправдовуєш те, що заподіяла сьогодні Жерому? – від злості в мене дрижали руки.

- Ти що, жалієш його? Цього виродка? – доволі щиро здивувалась Лілі. – Краще себе пожалій. Такі, як він – лайно на цій землі. Ні на що не здатні, тільки коптять небо, ледацюги, він і вся його сімейка. Батько – алкаш, мати – безробітна. Живуть на соціальні виплати і мізерні крихти, що присилає їм старший син, а підіймати треба ще двох. І ніхто з них не намагається щось змінити. Той самий Жером міг же піти працювати, підробляти десь на пів ставки, так ні ж. Ні на що не гідний слинтяй. Такі і на життя не дуже й заслуговують.