§3. Дружба як спосіб суспільної інтеграції; 3.1. Пошук соціальної групи. Перші кроки в спілкуванні

Загальновідомо, що чаклуни у більшості своїй

асоціальні. Це визвано необхідністю оберігати

секрети своєї майстерності та результати

експериментів. Часто, представники цієї професії –

особи ексцентричні, страждаючі на шизофренію та

інші види психічних розладів.

  (К.Васіліадіз «Психологія чаклунства") 

Наступного дня я знову мала йти до школи. Завчасно перевіривши свій зовнішній вигляд разів десять, і упевнившись, що все в порядку, і друга голова в мене не відросла, я знову пішла на приступ цього дивного світу. Звечора я на совість виконала все видане мені домашнє завдання, а також додатково почитала кілька підручників з французької мови, історії та географії, що дозволило мені трохи заповнити прогалину в знаннях. Лягла спати я, звісно, в свинячий голос, але цього разу почувала себе більш впевнено, а обіцянка Джоша та Адріана незабаром мене навідати, гріла мені душу. Я була готова до всього і сповнена оптимізму.

В школі на мене ніхто особливо уваги не звертав. В цілому, все було більш менш нормально. Навчання виявилось не таким важким як я боялась. Вчорашні зусилля дали свої плоди. Думаю, якщо буду наполегливо займатись, то обов’язково наздожену своїх однокласників. Тож, нічого надто складного.

З настанням обідньої перерви, я знову зібралась іти додому. Морально я була ще не готова приєднатись до натовпу, що штурмував їдальню, які б аромати з неї не доносились. Та добре вже, будьмо відвертими, я банально боялась знову зганьбитись, тому планувала відкласти освоєння нових територій до кращих часів. Проте в мої плани, на добро чи на лихо, втрутилась однокласниця, симпатична курноса дівчина на ім’я Марі. Вчора ми перекинулися з нею парою фраз, і вона мені здалася доволі милою.

- Слухай, хочеш пообідати разом? – запропонувала вона, смикаючи кінчики довгих каштанових кучерів. – Я познайомлю тебе з моїми подругами. Вони всі просто чудові.

На хвилину я задумалась. З одного боку мені хотілось побути наодинці, а з другого – не вічно ж ховатись в батьківських стінах, треба робити кроки на зустріч людям, познайомитись з кимось. Чи не це було моєю ціллю? Останні два дні видалися, м’яко кажучи, повними хвилювання і вибили мене з колії. Але час братись за діло, інакше ризикую на пару з Рішаром плакати про марність буття.

- Із задоволенням! – відповіла я з усмішкою, за якою приховала свою невпевненість.

- О, як чудово, - Марі радісно плеснула в долоні і, взявши мене під руку, потягнула геть з класу. – Ходімо скоріше, а то нас, мабуть, уже чекають.

- Сподіваюсь, ти покажеш мені що до чого. Я просто до цього ще ніколи не обідала в їдальнях, - зізналась я.

- Так, так, не питання. Тільки давай хутчіше.

Марі привела мене до їдальні, яка шуміла й гуділа, наче розлючений бджолиний рій. Спочатку ми взяли таці і підійшли до, як це сказати, прилавку, де роздавали їжу. Сьогодні на обід була риба з грибним соусом і овочами, грецький салат і яблучний тарт на десерт. Із напоїв пропонували тільки воду, що зовсім не псувало враження. Це було в сто разів краще вчорашньої тарілки запареної локшини. Тепер буду обідати тільки тут.

Детально пояснивши мені, як влаштована їдальня, Марі підвела мене до групи з п’ятьох дівчат. Посунувши один до одного два стола, вони розсілись навколо них і про щось жваво розмовляли. Привітавши подруг, Марі прийнялась за знайомство:

 - Познайомся, це Лілі, Адель, Жоржета, Таїс і Мадлен.

Всі дівчата були вродливі, модельної зовнішності, як прийнято зараз казати, і модно вдягнені, як я дізналась пізніше у все брендове. Дорогі прикраси доповнювали їхній образ. Весь їхній вид вказував на високий статус та забезпеченість. У мене було відчуття, що я потрапила на з’їзд принцес з сусідніх земств. На їхньому фоні я, невисока і тендітна, почувала себе бридким каченям.

- Яна Дюбуа, приємно познайомитись, - сказала я, вкотре нагадуючи собі, що реверанси в цьому світі не обов’язкові.

- Навзаєм, - відповіла Лілі, висока вродлива блондинка, в якій я впізнала ще одну свою однокласницю.

Ми з Марі сіли на два вільні місця, як видно, завчасно залишені для нас. Знову полилися питання про те, хто я і звідки. Я так само відповідала завченими фразами.

- Я розумію, складно переїжджати і освоюватися на новому місці, - підтримала мене Лілі, – але ми тобі в цьому допоможемо. Тепер ти більше не одна.

Від цих слів у мене потеплішало  на серці, і зрадницьки защипали очі. Це було саме те, що я хотіла почути. Наче камінь з душі впав. Все ж таки, піти з Марі було вірним рішенням. Так несподівано я знайшла друзів, на яких могла покластися.

- Якщо будуть питання, сміливо задавай, - підбадьорила мене Адель, смуглява шатенка із зібраним в кінський хвіст волоссям. – Коли ми приїхали з Лівану, я була ще маленька, але все одно пам’ятаю, як важко перенесла переїзд.

- Дякую, правду кажучи, у мене повно питань, - моїй вдячності не було меж.

- Це наш столик, - продовжила просвіщати мене Лілі. – Тут ми щодня обідаємо.

- Думаю, іноді я все ж буду обідати вдома, - коли тато був не на роботі, мені хотілося частіше складати йому компанію, не дивлячись на всі спокуси їдальні.