2.3 Система місцевої освіти як спосіб суспільної інтеграції

 Магічні академії за своєю сутністю є явище шкідливе і

абсолютно не потрібне. Таїнство чаклунства є знання

настільки сакральне, що не можливо вкласти його в

голови зібрання людей однаково добре. Тільки

передача його індивідуально від вчителя до учня є

форма найбільш ефективна.

                                     (Апофій Мудрий «Про зміст магічного навчання»)

І ось настав довгоочікуваний і відповідальний день. Переборюючи хвилювання й нервовість, я пішла до школи, в місце, де всі діти цього світу отримують знання. Невидана розкіш для світу мого. Більша частина населення в нас не володіє грамотою. За бажанням, яке рідко в кого виникає, навчитися читати і писати можна було тільки в церковно-приходській школі, де окрім абетки жерці вкладали в голови дітей основи віри і куці знання про світ. На цьому все й закінчувалось. Для подальшої освіти потрібно було або самому ставати жерцем, що безкоштовно відкривало двері до всіх доступних при храмі знань, або дорого платити за школу при монастирі, а це вже було не кожному по кишені. Вельможі могли дозволити найняти собі приватних викладачів і отримувати освіту достойну свого статусу. При цьому дівчатка навчались грамоті рідше, ніж хлопчики. Адже від них вимагалось бути хорошими дружинами й господинями, а не славетними діячами.  

Тато попіклувався про найкращу освіту для мене. Не знаю чому, але Рада Магів заборонила йому навчати мене особисто, і тому до мене приходило безліч викладачів. Я пізнавала ази грамоти, літератури, математики, музики, етикету і танців. Я також прослухала курс історії й природничих наук. І, звісно ж, не обійшлось без уроків магії, які я любила більш за все. Всі викладачі обирались Радою, і більшість з них були членами Еквілібріуму. Можете здогадатися, як вони до мене ставились. О, вони були бездоганно ввічливі, але прискіпувались за найменшу дрібницю. Роботу свою виконували без особливого ентузіазму, тільки через повагу до мого батька. Окрім хіба що вчительки етикету, страшної мегери, яка вважала своїм життєвим обов’язком зробити з такого виродка, як я, справжню леді, і вчителя музики, натури тонкої й творчої, для якого долучити мене до прекрасного було святим обов’язком перед мистецтвом.

Не так давно заняття зупинились під приводом того, що я вже навчилась усьому, що повинна знати. Спочатку я цьому неймовірно зраділа, але за відсутності суворих вчителів дні стали неймовірно нудними. Мені більше нічого не залишалось окрім вишивання й читання. 

- Знаєш, тату, я б могла і сама дійти, школа ж зовсім поруч. Я вже не маленька, - ми стояли перед парадним входом до ліцею і спостерігали, як з кожною хвилиною вулиця все більше наповнюється учнями, що поспішали на навчання. І осо-ось я мали влитися в їхні ряди.

- Вчора ти вже дійшла, куди треба, - пригадав тато мої учорашні блукання. – Тим паче, це ж твій перший день у школі, я нізащо таке не пропущу! Давай я тебе сфотографую, - і потайки змахнувши сльозу, він поліз за фотоапаратом, єдиним приладдям з цього світу, який не був для мене дивиною. Мене фотографували ледь не з перших днів життя, і в бібліотеці зберігались тони моїх світлин.

Ну що ж, урочистість моменту таки відчувалась, так мовити, перший раз в…в…, ой, в який же клас?

 -Тату, а в який клас я хоча б йду?

- Хіба я тобі не сказав? У другий, - відповів він, не відволікаючись від об’єктива камери.

- Хух, значить, мої однокласники провчились не так вже й багато, прогалина в знаннях буде не такою вже й великою. Один рік можна легко наздогнати.

Хоч під наглядом нудних викладачів я не дуже тягнулась до знань, але з усіх сил намагалась вчитись добре. Все для того, що справити гарне враження на Раду, якій дані вчителі звітували. Я сподівалась, що мої успіхи змусять засиділих там дідуганів передивитись свою думку щодо мене, і намагалась бути відмінницею по всіх предметах. Тому я вважала себе людиною досить освіченою, але стоячи зараз перед відкритими воротами ліцею, дуже в цьому сумнівалась. Я вже встигла зрозуміти, що стандарти цього світу набагато вищі, ніж ті, до яких я звикла.

- Ну, якщо взяти до уваги, що нумерація класів у Франції від більшого до меншого, то наздогнати тобі треба всього років дев’ять, - втішно сказав мій татусь, в одну мить знищивши всю мою впевненість.

- Тату, ти хоча б подумав, як я буду вчитись, якщо у мене провалля в знаннях в дев’ять років?!

- Прояви догадливість, ти ж у мене все вловлюєш на льоту. Сама казала, що моїми стараннями, тебе навчили майже всьому. Отже, боятися нема чого. До того ж, це один з найкращих ліцеїв міста, так що старайся. Ну, все, уроки скоро розпочнуться, не запізнюйся. Зустрінемось в вечорі.

- Добре, до вечора. Купи щось солоденьке, щоб потім мене втішати, - і, вдихнувши якомога глибше, я попрямувала до будівлі, куди як мурахи бігли учні. Так, я у другому класі, а в якому ж кабінеті? Тато говорив щось про розклад… Ось здається і він. Ммм, тут одразу кілька других класів, А,В,С… А в якому ж я? Такий неочікуваний поворот подій збив мене з пантелику. Як же тепер дізнатись?

«Тааату, - подумки покликала я, - тут одразу кілька других класів. В який мені йти?»

«Точно, зовсім забув тобі сказати, що спершу тобі слід зайти в кабінет директора. Там тобі дадуть учнівське посвідчення і все пояснять», - не забарилась відповідь. Цікаво, він це спеціально чи ні? Що ж, мені нічого не залишалось, як іти шукати кабінет директора.