2.2 Розвідка місцевості, налагодження міжвидових зв’язків

   Будьте пильні. Не вступайте в контакт з

аборигенами без належної підготовки. Для початку

вивчіть традиції і особливості місцевого суспільства.

В противному випадку, ви ризикуєте бути викриті на

місці.

(А. Фаргус «Ази між світових подорожей»)

Новий світ, нове місто, нові враження. Хвилююче і захоплююче одночасно. Мені дуже хотілось побачити його на власні очі. На якусь мить я затрималась на порозі, тремтячі від хвилювання. О, Творцю, я перший раз в чужому світі, в чужому місті, серед чужих людей, йду гуляти сама! А як вони щось запідозрять? А якщо будуть наді мною сміятись? Треба було йти разом з татом. Так, спокійно, все буде добре! Якщо що, я його подумки покличу, і він одразу примчить мені на допомогу. До того ж, я хотіла побути сама. Подумати про все без його повчань і пошуку в усьому змісту буття. Я глибоко вдихнула, повільно видихнула й зробила крок на вулицю. В ту ж саму мить світ підхопив мене й закружляв в стрімкому вирі.

Я обережно крокувала по узбіччю, тобто тротуару, роздивляючись будинки. Вулиці були на подив чистими й рівними, ні тобі стічних канав, ні сміття. Все чин чином. Повз на великій швидкості проїжджали машини, розповсюджуючи навкруги цей жахливий сморід від вихлопних газів. Ну, хоча б не обдавали хмарами пилу, як екіпажі на ґрунтових дорогах, та й зчищати  гній з асфальту не потрібно. На розі я наштовхнулась на групу людей, які стояли і дивились на вогники, які тут називаються «світлофором». Я встала поруч із ними, і коли червоний вогник змінився зеленим, ми всі разом перейшли дорогу. Дивовижно, але на мене навіть ніхто не глянув. Приємно, коли на тебе не обертаються і не тицяють пальцем. Хоча, зізнаюсь, при такому скупченні людей я почувала себе ніяково, але нічого не вдієш, треба звикати, я тепер містянка. 

Я йшла, намагаючись увібрати й запам’ятати все, що бачила: будинки, людей, яскраві вітрини. Я немов потрапила в казку, чарівну пригоду. Скоро збудження від передчуття нових відкриттів і можливостей повністю заглушило страх і невпевненість. Я досліджувала місто, звертаючи з однієї вулиці на іншу, втративши відчуття часу.

«Яно. Яно, ти мене чуєш? Де ти так довго ходиш?» - прозвучав в  голові татів голос.

Від несподіванки я перечепилась і ледь не впала.

«Я чую тебе. Я гуляю. Все добре», - відповіла я. Передавати думки на дальні відстані було для мене тяжко. Щоб зосередитись, мені довелось зупинитись і заплющити очі. Для більшого ефекту, довелось обмежитись короткими фразами. Вони в мене виходили краще за все.

«Час вертатись. Стій, де стоїш, я зараз за тобою прийду», - надійшла відповідь.

«Не треба. Я сама. Я вже бігу» - запротестувала я. Ну, дійсно, вже не маленька. До цієї миті все було добре. Впораюсь і без сторонньої допомоги. До того ж в глибині душі я була ображена, що тато може дозволити собі ось так просто з’явитись нізвідки посеред людної вулиці, в той час як мені не можна. Якщо вже твердить, що магії має бути по-мінімуму, так нехай своїх же правил і дотримується.  

Сподіваючись, що останні мої думки не передались, я поквапилась назад. Хвилин через п’ять, я зрозуміла, що зовсім не пам’ятаю дороги. Усі будинки і вулиці здавались мені в рівній мірі однаковими і незнайомими. Я метушилась по місту, даремно намагаючись віднайти орієнтири, які запам’ятовувала протягом усього шляху. Схоже, я кудись не туди звернула. Мене накрила хвиля паніки. Одна. У величезному чужому місті. У величезному чужому світі. Я зупинилась і заплющила очі, намагаючись зосередитись і заспокоїти хаос в голові. Перша думка була покликати тата, хоч це й було подібно поразці. А я не збиралась її приймати так швидко, бо цей випадок загрожував стати притчею на всіх сімейних святах. Історія про те, як Яна загубилась в перший же день в новому світі. Ні, дякую. Залишалось тільки набратись сміливості і спитати в кого-небудь дорогу.

В цей момент почувся якийсь дзвін і короткий крик. Я ледь встигла відкрити очі, як на мене щось налетіло й кинуло на землю. Я впала й боляче вдарилась ліктем, від шоку  не одразу зрозумівши, що сталось. Перевівши подих, я сіла і почала оглядатись. Недалеко від мене лежала людина і дивний залізний предмет на двох колесах. Я ще не знала, як він називався, але зрозуміла, що це щось на кшталт місцевого транспорту. Я вже бачила, як люди їздять на них по місту.

Я підвелась і поквапилась до чоловіка. Він також почав вставати, щось забубонівши і трясучи головою.

- З вами все добре? Як ви себе почуваєте? – спитала я, протягуючи йому руку. – Вам треба до знахаря. Давайте, я допоможу.

Тепер, опинившись ближче, я розгледіла, що це був юнак приблизно мого віку. На ньому були сині линялі штани, пані, що обслуговувала мене в магазині, назвала подібні джинсами, і з такої ж тканини куртка, з-під якої виднілась сорочка тільки без застібок. Запустивши пальці в скирту кучерявого темного волосся, він розтирав потилицю. Помітивши, що я підійшла, він підняв на мене великі карі очі і окинув злим поглядом.

- В дупу твоє «в порядку», зрозуміла, ти, корова! – сказав він, повністю встаючи. Зростом він виявився вище за мене на цілу голову.

- Що, вибачте? – не зрозуміла я, дивлячись на нього знизу верх і відчуваючи, як з кожним словом зникає моя впевненість.

- В дупу собі своє «вибачте» засунь, ти, курка драна! – не вгамовувався він.