§2. Міжпросторові подорожі: основи міжсвітової географії, правила безпеки, ази спілкування з аборигенами 2.1 Правила маскування, юридичні нюанси

Починаючим мандрівникам рекомендовано

навідуватись лише у найближчі світи, оскільки

переміщення на відстань більше десяти міжсвітових

миль може негативно вплинути на непідготований

або слабкий організм… Все ще точиться суперечка

про те, наскільки згубні такі подорожі для

міжсвітового простору. Утворення великої кількості

червоточин має слугувати нам тривожним знаком…

       (А. Фаргус «Ази міжсвітових подорожей»)

Наступного дня ми прокинулись досить рано і, поснідавши, вирушили у моє нове життя, в новий для мене світ, який в нашому колі зветься «базовим». Коли була створена сама Земля, цей світ з’явився першим і тривалий час був єдиним, пізніше від нього утворився мультивсесвіт з усім його невичерпним різноманіттям.  Зараз за приблизними розрахунками на нашій планеті існує близько мільярда світів, і їх кількість постійно змінюється. Час від часу з’являються нові, а старі зникають.  Деякі світи створив Творець, інші виникли самі, а треті утворили гіршвани – магічні створіння, могутні і непереможні, одні з небагатьох істот, наділені хистом до творення такого типу. Будучи непередбачуваними, з особливим сприйняттям реальності і мисленням, вони часто утворювали просто неймовірні світи і так само часто їх же самі і руйнували, що провокувало загибель сусідніх. Тому вся магічна спільнота їх просто ненавидить і усіма силами намагається знищити. Так чи інакше, наша планета схожа на величезний листований пиріг або цибулину, де шари – це світи, що накладаються один на одний.  Вони розмежовуються тонкими прошарками-стінами, долати які можуть лише одиниці. Чарівники, що опанували міжсвітові подорожі, вважаються елітою. Хоча іноді трапляються спонтанні просочування з однієї реальності в іншу, коли люди та різні істоти провалюються в портали або проломи і потрапляють в інший вимір. Про це, до речі, активно пишуть письменники-фантасти. Справа в тому, що з «базового» походять всі створіння, які таким ось чином розселились в інших всесвітах, де часто їхня еволюція і розвиток були просто непередбачуваними. Саме тому, Еквілібріум особливо зацікавлений в збереженні первинного світу, оскільки його загибель спричинить руйнування всіх інших. І ось нарешті я побуваю в ньому, в найголовнішому, найособливішому вимірі.

Ми стояли у внутрішньому дворі. Ранок вже вступив в свої права. Созонт і Маркел були зайняті повсякденними справами, але Васса, відклавши всі клопоти на потім, вийшла нас проводити. Вона тихенько стояла осторонь і не зводила з нас схвильованих очей. Тато відкрив портал. Повітря заколивалось, узялось брижами. Здавалось, що перед нами стіна води, по якій розходились кола. Мені раптом стало страшно, наче хвилювання Васси передалось і мені. А може це був лише страх змін. Я ще ніколи не покидала замок надовго, не їхала так далеко від дому. Що чекає на мене за цією тонкою стіною порталу – невідомо. Як же я залишу замок? Як же вони тут без мене? Чи не вистачатиме мені таких рідних і надійних стін? Я озирнулась назад. Подивилась на Вассу, без якої не уявляла своє життя тут, на сірі цегляні стіни, що поросли мохом та плющем. Я так давно мріяла вирватися звідси, і ось в останню хвилину мені сумно й лячно. Я знову подивилась на портал, за прозорою стіною якого проступали обриси іншого світу. Ні, я не впущу таку можливість! Це шанс, на який я чекала стільки років! Шанс на нове життя! Я глибоко вдихнула.

- Ну що, готова? – спитав тато, який терпляче чекав, коли ж я зберуся з духом.

- Готова, - підтвердила я, намагаючись надати своєму голосу нотки впевненості.

- Нічого, перший крок робити завжди страшно, - він підбадьорюючи обняв мене за плечі.

- Угу, - тільки й видавила я з себе.

- Ну, тоді пішли, - і він м’яким рухом потягнув мене вперед.

Я заплющила очі. Крок, ще крок і ми перемістились. Відчуття було таким, ніби я пройшла крізь щось пружне і в’язке, саме такі на дотик стіни між світами. Я повільно відкрила очі. Переді мною була вже зовсім інша картина. Наш старенький дворик зник, замість нього ми опинились у лісі. Навкруги не було ні душі, одні лиш дерева, оповиті напівпрозорою шаллю вранішнього туману. В їхніх кронах тільки почали з’являтися золоті розсипи листя. В той час, як вдома вже все палало багрянцем. Повітря теж ще було повне літнього тепла з тонкою ноткою нічної прохолоди. Я навіть подумала, що можливо в цьому світі час тече інакше, не дивлячись на те, що мене запевняли в протилежному. Опустивши погляд, я зрозуміла, що, здавалось би, дрімучий ліс не був таким вже й диким. Ми стояли на охайній доріжці, яка була вкрита чимось твердим і гладким. Явний знак людської присутності.

- Де ми? – спитала я, оглядаючи світ навколо.

- В Булонському лісі, в Парижі, у Франції, - тихо відповів батько. – Ходімо, викличемо таксі…

- Таксі?

- Так, тутешній засіб пересування, поїдемо додому, а по дорозі заскочимо в магазин, купимо тобі підходящий одяг. Вони як раз починають відкриватись, але в них ще не так людно, - говорив тато, ведучі мене дорогою.

- Магазин? Це щось на кшталт крамниці в нашому світі?

- Так, скоро сама побачиш.

- А чим вкрита ця дорога?

- Це асфальт. Він тут усюди. Ним вкривають в цьому світі дороги замість бруківки. Ходімо, поки суд та діло, треба розповісти тобі про особливості життя в цьому світі, але я хочу почути твої власні враження.