§ 1. Чарівний замок: інструкція по придбанню, проживанню, веденню господарства

                              Чаклуни за природою своєю являються істотами глибоко

                               асоціальними, ревно захищаючими результати своєї

                               праці та експериментів від чужих очей. З цієї причини

                               вони переважно оселяються далеко від інших людей.

                               Обираючи житло, надають перевагу ізольованим та

                               важкодоступним місцям, таким як гірські печери,

                               болота та лісові хащі. Також полюбляють вони жити

                               в замках, оскільки ці фортифікаційні споруди надають

                               їм почуття захищеності та переваги над простими

                               смертними.

                                            (П.С.Парко «Побут та звичаї чаклунів»)

Моя історія бере початок в легендах. Усе моє життя, все, що я собою уособлюю, всі мої близькі – ніщо більше ніж привиди минулого, теперішнього та прийдешнього. Про все, що відбувається зі мною, чи бодай якось мене стосується, я не можу сказати з упевненістю, що це реальність. Так хто ж я? На це питання складно дати точну відповідь, але, як і все в цьому Всесвіті, я маю свій початок. Я сягаю корінням в один з мільярдів далеких світів на цій планеті, в старовинний замок, настільки далекий та забутий, що рідко який подорожній знайде туди дорогу. Де взимку сніг замітає всі сліди нашого існування. Де вітри з гір несуть холод льодовиків і рев кам’яних велетнів. Це мій світ і мій дім, в якому я живу, і ім’я мені…

- Яна. Леді Яно. Час вставати, - пухленька рум’яна жіночка середнього віку схилилась над моїм ліжком.

- Ум, доброго ранку, Васса. Ще трішки…, - я сонно потягнулась, не бажаючи вилізати з-під теплої ковдри.

- Леді, ви ж самі просили розбудити вас раніше. Сьогодні у Курта хрестини. Ви маєте бути присутньою, - одразу нагадали мені.

- Точно, - за традицією хрещення було прийнято проводити рано в ранці, що символізувало собою початок довгого життя дитини. І чим раніше проводився ритуал, тим краще. Позіхнувши, я посунула балдахін і неохоче встала, скривившись від холоду та вогкості, що панували в кімнаті. Крізь вузькі вікна сочилось сіре вранішнє світло. Сонце ще не зійшло надто високо і не розігнало густий, мов сметана, туман, який вкрив все навколо. Ще один понурий осінній день. Будемо сподіватися, що принаймні не дощитиме.

Я надягнула запропонований мені теплий халат і пішла умиватись. На столику біля стіни вже стояли таз на глечик з теплою водою, а також лежало кілька рушників. Требо було встигнути, доки не охололо. Позіхаючи, я налила воду в таз і умилася. Потім обтерла тіло вологим рушником і насухо витерлась іншим. Добре було б прийняти ванну, але зранку ця розкіш доступна лише на великі свята.

Поки я займалась вранішнім туалетом, то встигла закоцюбнути. Це, звісно, чудовий спосіб боротьби з сонливістю, але краще було знову загорнутися в тепленький халат. Не люблю я цю пору року, коли вночі вже холодно, але вдень ще досить тепло, щоб починати опалювати. Доки не прийдуть сильні холоди, доведеться миритися з вічною вогкістю. Хоча навіть натоплених камінів не вистачало, щоб повністю прогріти замок взимку. Якби моя воля, я б до весни взагалі б не вилазила з-під ковдри, що той ведмідь.

Васси вже в кімнаті не було. Поки я умивалась, вона побігла готувати мені сніданок. Ця мила жіночка поєднувала в собі економку, кухаря і служницю в одній особі. Крім неї поратись по господарству було майже нікому. Я весь час поривалася їй бодай в чомусь допомогти, але вона мене по всяк час спроваджувала. Не діло, мовляв, шляхетній пані підлогу мести. Хоча шляхетність моя тільки в тому, що я живу в замку. Так, так, наче справжня казкова принцеса, яка в зачарованій вежі чекає прекрасного принца.

Принца я, звісно, не чекала, хіба що зовсім трішки, але поки йшла довгими порожніми коридорами, все мені дійсно здавалось зачудованим. Побиті іржею лати уподовж стін. Плями кіптяви від смолоскипів. Вічні протяги, які то й діло тріпали старі гобелени. І нікого навкруги. Можливо, на когось це й нагнало би тривоги, але для мене таке положення речей було нормальним. Здавна замок вважався згубним місцем, тому й людей, згодних тут жити і працювати, можна було на пальцях перелічити. Нам він дістався задарма, внаслідок темної і неприємної історії. Ми по суті своїй самосели. Титулів не маємо і податки нікому не сплачуємо. Чудове місце для таких, як ми. І хоча замок не в найкращому стані, проте в нас є безкоштовна стріха над головою. Та й цей стародавній красень не стоїть пусткою. Кому він взагалі крім нас потрібен?

Через кілька хвилин блукання нескінченними коридорами, я спустилась на кухню. Там за невеликим столом вже зібрались Васса, Маркел та Созонт – вся наша обслуга. Побачивши мене, вони встали і вклонились.

 - Доброго ранку, - привітала я їх. Хтось може сказати, що негоже господарям трапезувати разом із челяддю, але мені краще в такій компанії, ніж день за днем їсти на самоті. До того ж на кухні завжди горіло вогнище, тому там було тепло та приємно. Безперечна перевага перед вогким холодним ранком.

Варто було мені сісти, як переді мною з’явилась тарілка повна смажених яєць, ковбасок і вареної картоплі з часниковим соусом. А також кошик зі свіжоспеченими булочками й розетка з варенням. Завершувала все це чашка з гарячим трав’яним відваром.