Нагорода за світло

Зал Дивного світу був заповнений до останнього місця. Скляна стеля пропускала промені сонця, які перетворювали магічний пилок у повітрі на золотий дощ. Усі присутні — від лісових німф до досвідчених магів — чекали на початок урочистостей.

На високому помості стояв наставник Харон. Попри свій низький зріст, він виглядав надзвичайно велично, а його коротка борода була ретельно розчесана. Поруч із ним стояла професор Сіверія, яка тримала на оксамитовій подушці два ордени у формі зірки.

— Сьогодні ми вшановуємо тих, хто не злякався Тіні. Розо, Тіффані, підійдіть до мене, — голос Харона пролунав надзвичайно гучно, як грім у тиші.

Дівчата вийшли наперед. Роза відчувала, як її серце калатає від хвилювання. Вона мимохідь глянула на свої руки — від чорних вен та пазурів Диявола не залишилося й сліду. Тіффані, як завжди, міцно стиснула руку подруги, підтримуючи її.

— Ви довели, що навіть коли ворог прикидається беззахисним, а темрява намагається вирвати нутрощі душі, світло всередині нас сильніше за будь-яку отруту.

Харон прикріпив ордени до їхніх мантій. Роза помітила в натовпі Сандра — він не зводив з неї захоплених очей, і його обличчя більше не було похнюпленим. Навіть поні та горобці, що залетіли до зали через відкриті вікна, радісно цвірінькали, вітаючи свою улюбленицю.

— Розо, — звернулася до неї професор Сіверія, — сподіваюся, тепер ти будеш берегти свою паличку так само пильно, як берегла свою душу.

— Обіцяю, професоре, — посміхнулася Роза, відчуваючи неймовірний спокій.

Свято тривало до самого вечора. Не було більше страху перед Грінфільдою чи люттю Наріуса. Дивний світ знову став місцем, де не було зла та заздрощів. Роза знала: попереду ще багато уроків магії, але тепер вона точно знала, хто вона є — чарівниця, яка змогла приборкати власну темряву