1.2

- ДЕ НАШІ КОНІ?!!.
- То все відьма зробила, вона винна!.
- Та чого ти причепився?.
Нерви здавали в усіх, єдиний транспорт зник разом з речами і їжею.
Шлях продовжили вже пішки, Глиба лиш погляду вав на дівчину й вурчав, нібито це вона прокляла їх, або ж вночі відігнала тварин та вкінці був у нього висновок, що коні злякались її коли вона позіхала. Холод пробирав усе тіло, сніг де ніде блищав від сонячного проміння, ані тварини ні людини не було в радіусі їхнього ока, добре що хоча б карта була в кишені. За горизонтом сідало сонце, далі шлях був не безпечним та Іванко заборонив, він хотів врятувати свою сестричку від цієї зарази. Далі вони мовчали допоки Сергійко не перервав цю мертву тишу.
- Відьмочко, як тебе звати?. Ми так довго ідемо, а ще не знаємо.
- Єна.....
- І хто дав тобі таке ім'я?.
- Тихо...- обізвався Іванко.
- Чуєте?, вовки виють.
- Та що ти кажеш?..... І що нам гобити.
-Мерщій розпалюй вогнище, хоча б вогнем налякаємо!.
Часу було обмаль, вони були дуже близько, поки один розпалював інші шукали палиці для боротьби.
-Дивись з-заді!.
Один з вовків накинувся на Іванка, він щосили махав палицею та це не привело до успіху. Біля них зібралась вже ціла зграя диких звірів, з кожного лише піна йшла з рота. Єна знала, що всі загинуть, тому прийшла до радикальних рішень. Вона низько пригнулась до землі, очі почали змінювати колір на чорний, риси обличчя змінювались, тихий шепіт почав лякати тварин, вони так дивно почали поводитись ніби вогонь перебирав їх кісточки, від сильного скавуління вони почали втікати, а би цей вогонь не дістав їх душі. Через деякий час усе закінчилось, лише тихий шепіт залишився у голові кожного.