Розділ 1. Незвана гостя

— Ви хто така? — голос, сухий і гострий, розрізав повітря, наче ніж по хлібу.

Я повільно обернулася. Переді мною стояла невисока жінка років сорока п’яти. Обличчя вузьке, зморшки пролягли в куточках очей і губ, але не від сміху — від постійної напруги. Темні очі були насторожені, мов у того, хто звик завжди чекати неприємностей. У руках вона стискала мокру ганчірку так, що з неї капала вода.

— Я… власниця, — вимовила я, і голос зрадницьки здригнувся.

— Власниця? — вона примружилася, нахилила голову набік. — У нас власниця Роза. Яку я знала краще, ніж себе. І вже рік як… — тут жінка зупинилася й уважно подивилась на мене. — Ви хто така? І як опинилися тут?

Я вдихнула глибше.
— Мене звуть Лада. Я… отримала чайну у спадок.

— Від кого? — у її голосі тепер була не злість, а насторожена цікавість. — Родичка ви їй, чи як?

— Ні. Ми… не були знайомі особисто, — обережно відповіла я.

Мирина (так, пізніше вона назвала своє ім’я) знову глянула на мене з голови до п’ят, ніби намагаючись визначити, чи кажу я правду. Вона мовчала так довго, що я встигла відчути, як серце починає битися швидше.

— Ладно, — сказала вона зрештою, — якщо ви справді власниця, ви маєте знати, що прийшли не в найкращий час. Чайна… не те щоб у розквіті.

Я чекала, що вона просто відвернеться й піде у свої справи, але замість цього Мирина зітхнула, витерла руки об фартух і кивнула в бік дверей.
— Ходімо. Проведу вас. Покажу, що тут до чого. А ви вже самі вирішите, куди влізли.

Її тон усе ще зберігав нотки скепсису, але в ньому з’явилася якась… обережна готовність прийняти мою присутність. Не віра, але й не повне відторгнення.

Я ступила через поріг і опинилася всередині.
Старе, але добротне приміщення. Потемнілі від часу дерев’яні балки підтримували стелю, в кутках висіли засохлі павутинки. На підлозі лежав вицвілий килим із витертою доріжкою, де за багато років пройшли сотні, а може й тисячі відвідувачів.

Стільці були різними: видно, що частину докупили пізніше, щоб замінити поламані. Дерев’яні столи, колись відполіровані до блиску, тепер були подряпані, але все одно зберігали відчуття міцності.

Біля дальнього столу стояв чоловік у фартусі — високий, худорлявий, із глибокими тінями під очима. Він кивав мені з байдужістю того, хто не чекає нічого нового від життя. Поруч із ним дівчина-підліток мила кухлі, обережно, наче боялася їх розбити. Вони обоє виглядали втомленими не від роботи, а від… невідомості.

— Вони… досі працюють тут? — запитала я тихо, озираючись.
— А куди їм іти? — у голосі Мирини прозвучала гірка буденність. — Тут хоч щось стабільне. А хто управляє… — вона на мить замовкла, дивлячись кудись у сторону, — скажімо так, ми самі по собі.

Її слова повисли в повітрі, немов у кімнаті стало на кілька градусів холодніше.

— І все ж… чому ви залишилися? — не втрималась я.

Мирина подивилася на мене довго і уважно. Її погляд був ніби зважування на невидимих терезах — чи гідна я почути відповідь. Нарешті вона знизала плечима:
— Бо хтось має залишатися. А деякі історії не можна покидати на півдорозі.

Вона відвернулася, даючи зрозуміти, що більше нічого не скаже. І я знала — у цьому місці є більше таємниць, ніж я зможу розкрити за один день.