Чайка. Різдво.

– Ти й твої баби! Клянуся, я вб'ю тебе!

– Сонечко, заспокойся, ти втомилася, 12 годин перельоту – намагаюся випрасувати сорочку в плямах.

– Я місяць відпочивала, я втомилася відпочивати, поки ти тут розважався. Жодного дня не могла зателефонувати нормально. Тебе ніколи немає вдома.

– Мая, які баби? Сонечко, розкажи краще, як там море? Маямі?

– Я мать його, не в Маямі була. Ти знущаєшся? – Сорочка, у змові з дружиною, добиває терпіння, і невипрасуваною грудкою лахміття падає на підлогу. Швидко вимкнув праску; відсмикую руку від пронизливого дотику до розпеченої поверхні. Біль стиснутою пружиною вдарив по венах, застигши, десь у скронях. Ногою відкидаю м'ятий одяг і намагаюся не розбити об підлогу прасувальну дошку, поспіхом вдягаю першу ліпшу знайдену сорочку.

Поглянув на годинника який показував, що можна звільнятися, якщо не вийду за хвилину.

З кухні потягнуло сизим димком, із запахом пригорілого супу та розтягнувся по всій квартирі загадковим туманом боліт собаки Баскервілей.

«Поїсти не встигну. Халепа. Треба було тікати поки вона ще в літаку була»: натягуючи неслухняну шкарпетку, помічаю, що вона синього, а не чорного кольору. Шукати пару немає часу та бажання.

Мая судомно випила Jack Daniels, поставила склянку на кавовий столик і швидко підійшла до мене:

– Як, які баби? Ти знущаєшся? Твої баби! Сьогодні хто чергує? СС? Світлана Сергіївна? Чудова сестра Барбі! Старша, мать її, сестра відділення, яке не може жити без тебе, ніби ти один на світі. Хто, як не це стерво ставить тебе на кожне своє чергування? Сьогодні Різдво. Ти пам'ятаєш, Свято!!! Батько влаштовує вечірку в нашому новому ресторані. Він же попереджав тебе про відкриття. Ти взагалі розумієш, які люди зберуться? Та там мер міста, буде гостям напої подавати. Як же до тебе докричатися? Це наш ресторан! Альо, ти у сім'ї чи де? Гаразд, тобі на мене наплювати, мать твою, але що мені, говорити батькові? Як виправдати твою відсутність? У мене є чоловік, чи де? Ти взагалі, розумієш, чим завдячуєш йому? З ким мені йти на такий раут?

Жінка набрала повні груди повітря для нового нападу; треба зупинити цей потік лайок:

– Люба, я не займаюся графіком чергувань – ляпнув навмання відмазку.

– Ти не можеш контролювати підлеглих?

– Мая, відпочинь, правда – беру ключі від машини й цілую дружину в прохолодну щоку – Перепроси батькові, будь ласка. А з ким тобі йти? Ми добре знаємо, правда, сонечко?

– Ненавиджу тебе сволота! Не повертайся додому! Чуєш. Там і живи зі своїми хворими, та здоровими. Щоб тебе. Я залишу тебе без трусів! Чуєш? Сволота!

Не встиг швидко зачинити двері, щоб почути, як розбивається об стіну склянка та гримить битий посуд з нетверезою лайкою. Зупинився на хвилину в парадному, перевів подих, намагаюся стерти із пам’яті бридку картину перед очима: телефон дружини із смс від її нового друга; з такими пікантними дрібницями, які можуть зробити гарну людину - кілером. Я ж не гарна людина. От навіщо було купувати два телефони близнюки? Помилка, через яку викинув власний телефон, але то таке, дружину викинути не можна як і помилки.

Бісить!

Бісить що цей «друг» дружини не перший і не останній? Та по фік, яка різниця, більше не прикро, іноді здається, що навіть не боляче. Але...

Темрява парадного зустріла феєрверком святкових пахощів від яких знудило, та підвело голодний шлунок. Смажена на салі, чи м'ясці картопля, олів'є, ковбаска, балик, просто фонтан святкових запахів, збиває з ніг.

Як колись у дитинстві, у бабусі: ялинка, мандарини, печиво з молоком, цукерки. Відчуття дива! Чи було все це?

Швидко збігаю вниз сходами.

Великі двері кардіологічного відділення, важко відчинилися, зустріли на порозі звичним запахом антисептиків. На стінах несміливим мерехтінням блимають самотні струмочки новорічного дощику.

Семенівна, протираючи підлогу незґрабною ганчіркою, ввічливо пропустила мене. Я повернувся і витер ноги об ганчірку. Добрі очі жінки вдячно глянули прямо в душу, загравши променистими зморшками; від такого світлого посилання на серці стало тепліше:

– Вітаю вас із прийдешніми святами Катерино Семенівно.

– Дякую Богдане Олексійовичу. Зі святами вас, Сьогодні такий день, а ви на роботу? Охо хо хо – голос звучить ласкаво, не осудливо із надзвичайною повагою.

Довгий коридор, знайомий до найменшої тріщини на стіні, зустрічає мовчанням і якоюсь зловісною напругою.

Назустріч поспішає Ганна. Чергова медична сестра. Швидко підбігла, похапцем схопила за руку.

– Богдан Олексійович – Єва.

Від цього імені стислося серце:

– Єва Ковальчик. Серце працює нестабільно. Дихання зі збоями, ми зробили всі аналізи, кардіограму, тести.

– Аню. Попросіть приготувати третю операційну.

– Так Богдан Олексійович. Швидко входжу в ординаторську та надягаю стерильний халат, шапочку, маску, мию руки.

Всі рухи звичні та знайомі. Потрібно відкинути все: «Прибери думки! Жодних емоцій!».

Палата №1.